Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Навіщо вони мені зараз? — здивувався Михайлик.
— У нас же їх — як у жаби пір'я. А до шинку — без грошей…
Але Михайлик, щоб не відстати від Романюка, тяг Явдоху далі та й далі.
— Ти ж не схочеш, щоб тебе частував хтось чужий? — прикро напосідала мати.
— Нічого я не хочу, мамо.
— За горілку ж треба платити!
— Не хочу я горілки!
— До шинку ж ходять, щоб напитись!
— Не хочу я пити.
— До шинку ходять, щоб наїстись!
— Не хочу я їсти!
— Не
— Хочу, — понуро признався Михайлик, бо матері брехати ще не вмів та й живота затягло йому аж-аж. — Чорта печеного з'їв би!
Він зітхнув. I на мить спинився.
Ось так вони й відстали від галасливої юрби, що тягла галичанина з його скривдженими товаришами до шинку веселої Насті.
Так рони й стояли серед буйних хвиль городського базару, звично побравшись за руки.
33
Вільною рукою Михайлик хотів був пригладити розкошлану в недавнім чубінні з гайдуками шорстку від шляхової куряви чуприну, але зненацька за ту руку хтось його схопив.
Це була молоденька циганочка, ворожбитка, вельми чорнява, дуже смаглява, з горющими зорями замість очей, аж такими великими, що займали вони добру третину її маленького обличчя.
Вона так зазирнула в саму душу молодому ковалеві, що той, ізроду буцім полохливий, аж відсахнувся від неї та й випустив мамину руку.
Сахнулась і Явдоха: вона таки боялась циган.
— Пусти! — смикнула вона до себе Михайликову руку, але вирлоока циганочка тримала міцно.
— Поворожу, соколику! — і циганочка любо посміхнулась.
— Нема грошей, — дешево куплений дівочою посмішкою, грайливо одвітував молодий бурлака.
— Розплатишся, коли трішки розбагатієш.
— Я й так багатий! — кивнув Михайлик, бо почуття польоту, яке не облишало його потому, як заорав сьогодні носом у рівчак, було заразом і почуттям безмежного багатства, приділеного йому долею, почуттям, що від нього хотілось співати.
— Оце такий багатий! — зайшлася сміхом циганочка, смикнула хлопця за сорочку й іще більше розірвала її на животі. — Розплатишся, коли трішки розбагатієш! — повторила вона з таємничою посмішкою, неначе знала щось таке, що могло подіяти на дальшу долю Михайлика.
— Коли ж я розбагатію? — ніби вступаючи в цікаву гру, зовсім по-хлоп'ячому звідався Михайлик.
— Сьогодні, — пильно вдивляючись у ковальську шкарубку долоню і мовби щось пильно читаючи там, якимось низьким і чужим голосом поважно мовила циганочка.
— Сьогодні? — вражений її раптовою поважністю, перепитав парубок.
— Зараз! — пройнята дрожем натхнення, потвердила циганочка, але руки не відпустила.
— Не збудеться, — сердито чмихнула Явдоха, бо так воно ведеться: хто бере дитину за
— Чому ж не збудеться? — спитала циганочка.
— Коли за ворожіння зразу ж не платять, нічого не збувається, голубко.
— Мені вже заплатили, — потуплюючи зір, прошепотіла смаглявка.
— Чим заплатили? — стурбовано підскочила Явдоха.
I циганочка, прихилившись до вуха матінки, видихнула ледве чутно:
— За руку ж подержала такого сокола! — і зненацька зникла в натовпі.
— Цур тобі! — перехрестилась Явдоха. Циган вона таки боялася.
I аж морозом їй по спині шарпонуло, аж приском припекло, коли циганочка, знову на мить вихопившися з юрби, ще раз вергнула гарячим оком на Кохайлика:
— Я ще й не все тобі сказала!
— То скажи ж. — Нехай потім.
— Коли ж? — сміливішаючи, озвався Михайлик.
— Коли ти будеш сам-один! Без мами!
— Без мами?! — жахнувся парубок.
— Без ріднесенької! — задерикувато блиснула очима та зубами ворожка. — А сьогодні… згадаєш мене… ще не раз! А вже тоді забудеш, як розбагатієш? Га? Чи, може, згадаєш Мар'яну й тоді?
Та й метнула барвистим запацьореним подолом по базарній пилюзі, аж вихор за нею встав, і вона в тій куряві й зникла, розвіявшись, як мана, а перед тим тицьнувши йому в руку мочене яблуко.
— Відьма єгипетська! — сплюнула Явдоха, але половинку яблучка, коли син простяг їй, все-таки взяла.
34
Вони пішли собі далі, і Михайлик-Кохайлик не бачив, як нишком зоріла вслід циганочка. а вже роздивлявся на базарні дива, неуважно й розгублено, наче й справді прудко летів кудись над людським розбурханим морем, у хмарах страшенної куряви, яка вставала над майданом.
— Забудь! — кивнула вслід Мар'яні матінка.
Аж Кохайлик того не міг…
Чого ж вона йому ще не сказала? Не доворожила?
I чому серце калатає, мов хвіст у теляти? I що за відьомські зіньки в того анахтемського дівчиська?
Та й коли ж він розбагатіє? Коли ж?!
I Кохайлик… чекав.
Але чого ж?
Чекав і чекав: хіба ж мало що могло йому лучитися в такому велелюдстві!
Поміж ятками, луб'ям критими, тинялись там усякі: пани й сірома, дуки-срібляники й босі челядники, попи й спудеї, дальні люди й ближні.
Походжали там і чванькуваті чужоземці — з такими пиками, начебто їм ось тут усе смерділо, і наче боялись вони, — мовби в них своїх не водилося! — боялись набратися бліх у гомінливій юрбі гречкосіїв, рудокопів, козацької голоти, наймитів ремісницьких, дрантивих школярів, — і вони тримались за кишені в глибині каптанів, оті чужинці, бо ж і не відали вони, що голих та голодних була там сила превелика, а злодіїв на Вкраїні ще либонь не знавали.