Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Роботи шукаєте? — допитувалась стара дівиця.
— Роботи.
— Ти коваль?1 — звідалась вона в Михайлика.
— Звідки ти знаєш? — зачудовано спитав той.
— Руки твої бачу.
— А-а… Але чого це ти до мене причепилась?
— Чи я ж тебе не вчила чемності?! — охнула паніматка.
— Он там, у вишгороді, — повела рукою гончарівна, — над містом, бачиш, на горі — чорні руїни монастиря? Бачиш?
— Бачу, — сердито кивнув Михайлик.
— Отією вулицею як підете, прямісінько
— Навіщо він мені? — здивувався Михайлик.
— Там, попід мурами, кузня.
— Та й що?
— Прийшлий москаль ковалює. Ковальському цехові платить чималий чинш, чи як там тая плата зветься. Ковалеве ймення — Іванище… Сходіть-но!
— Чого? — спитав Михайлик.
— Попросись на роботу. Скажи, що Лукія до нього спровадила. 3 моїм батеньком вони в побратимстві. Еге ж!
— Спасибі, сердита дівчино, — подякувала Явдоха, підводячись. — Вклонись-но, синку!
Михайлик, як годилося, вклонився.
— Ходім, — і неня знову взяла сина за руку, і вони рушили.
— Куди притьмом? — спитала гончарівна.
— Як то куди? — здивувався Михайлик.
— Роботи питати, — додала й матінка.
— Пополуднуймо ж! — нагадала дівчина, про що можна було й не нагадувати, так їм хотілось їсти.
Але Явдоха сказала:
— Ми ж оце тільки поснідали, — і, вклонившись Лукії, спитала: — А де ж тебе шукати, дочко? — і, ніяковіючи, зашарілась, як дівчинка: — Заборгували ж ми тобі за розтоптаний глечик. А куди принести?
— Коло церкви спитаєте: де живе гончар Саливон Глек?
— Дочка?
— Наймичка не наймичка, дочка не дочка, а він кращий мені за рідного батька! — і запросила: — Приходьте-но, ненько, ночувати сьогодні, якщо в тій кузні вам не пощастить.
— Храни бог тебе, серденько, — поблагословила Явдоха і потягла синочка далі, бо тепер уже мали вони куди спішити, треба ж було мерщій знайти будь-який заробіток, бо ж над їхнім сумлінням висів тепер — який не який, а борг. — Бувай здорова, доню!
Але дівчина вже не чула того, бо перед нею знову став, десь покинувши свого лисого бузівка, той самий опецькуватий дядечко, схожий на пана Пампушку, і знову почав розглядати макотерті.
43
Розлючена його поверненням, Лукія знову була схопилась за якесь горнятко, щоб жбурнути в нахабу, хоч уже й роздивилася, що це — не мужик, хоч не був він і паном, — вона вже й замірилась тим горнятком, коли дядько хутенько вклонився дівчині й спитав:
— Скільки правиш за макітерку? Ось гроші! — і виклав на цяцькований таріль два подвійні динари.
Лукія повернула решти один шаг і навіть не глянула на покупця, поки той, вибравши макітру, самотужки всаджував її п прездоровий лантух і, ледве піднявши, попер пріч, але спинився, бо зустрів якогось височенного й вельми вусатого (навіть поміж вусанями тих часів)
— А що? — спитав той.
— Макітру, — ледве буркнув товстий дядечко.
— А де?
— Ось тут, — кивнув той на Лукію та й рушив далі, бо тримати череп'яну озіяку, видно, було нелегко. — Піду… — буркнув товстун, відходячи.
— 3 богом!
— Скоро й початок кумедії.
— А скоро.
I вони розійшлись.
Той, з макітрою, посунув далі.
А молодик спинився біля Лукії.
— Сестро, — покликав він.
— Це ти? — зраділа дівчина. I на всі боки озирнулась.
— Тато не веліли з тобою й розмовляти, — сказала вона хутко і тихо.
— Аж так? — і, прикро вражений, молодик уже ступив, щоб одійти.
— Тимоше?! — скинулась за ним Лукія. — Постривай, Тимоше! Підожди-но.
— Та батько ж не велів! — буркнув Тиміш, але спинився. Ось так вони й стояли мовчки, названі брат і сестра. Вона дивилась крізь сльози.
А він посмикував свої вуса, що виросли до пояса, і сердився на себе, що знову прийшов, хоч не прийти й не міг, бо щиро любив оцю сердиту сестру, бо вона ж його вигляділа по смерті матері, та й тепер він добре бачив, же Лукія вболіває за ним — навіть батьковій волі всупереч, важачись навіть розгнівати старого аж-аж… Він же, він, оцей синок, Тиміш, наймолодший, осоромив гончаря Саливона Юренка-Глека на цілий світ, бо посилав же старий і цього сина, як і двох старших, учитися до київської Академії, а він таке встругнув, що й не дай бог нікому: приїхав до Мирослава на вакації разом із мартоплясами, став мандрівним лицедієм, блазнював на базарі перед усією громадою…
— Батько знову згадував мене сьогодні? — спитав Тиміш у дівчини. — Що ж він казав?
— Не питай…
— Я мушу знати, сестро.
— Казали тато… воювати, мовляв, не хоче, ледащо. Війна ж, а він, бач…
— По три вистави кожен день.
— Батенько ж кажуть: пусте! Або воюй, або працюй, або вертайся в Київ, до науки.
— Я й вернусь, сестрице.
— Коли ж?
— Ось-ось… за день, за два.
— Це добре: батенько ж казали, що привселюдної ганьби такої довго не переживуть. А тут іще й Омелько…
— Що з ним?
— Рушає цієї ночі… за Миколою вслід. До Москви!
— Скажи, що я прийду вночі до нього… попрощатись.
— Скажу, Тимоше.
— Прощавай! Пора… починати виставу.
— Гріх тобі, братіку. Всі ж воюють, а ти…
— Який же я воїн! — сумно посміхнувся Тиміш. — Все, що я мене може вийти: піп чи мартопляс.
— Та був же ти сміливим хлопцем!
— Був… — зітхнув Тиміш Юренко. — Воно, правду сказати, й тепер… сміливості не позичаю. Але моя сміливість більше скидається на відвагу цилюрника, того, що бриє божевільних…