Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Та й не тільки в гончаря Саливона щось поцупило двері з такими ж парсунами, і від того все те видавалось Лукії ще більше загадковим та прикрим, і лихий настрій затьмарював високе прив'яле чоло пристаркуватої дівчини, бо таємниче зникнення Мамайових парсун вважала вона за підступний чин ворожої руки — чи супроти цілого їхнього міста, чи супроти самого Козака, з яким у гончарівни протягом чи не двох уже десятків років тривали ті вельми сумні стосунки, що їх звичайно звуть коханням.
Нещасливим було те кохання, і Лукія, сидячи над своїми череп’яними
Ятрила душу Лукії й близька розлука з другим братом Омельком, котрий мав цієї ж ночі рушати до Москви, як те ухвалила нині мирославська рада, і гончарівні хотілося хоч на прощання побалакати з ним, але парубка цілий день не було тут, бо, як подався зранку до фортеці, так його досі тут не виділи, і за серце хапала тривога: чи не сталося з Омельком якого лиха в тім бою…
За думками Лукія нічого не чула й не бачила, і так задумалась, в одну цятку втупившись, аж якийсь веселий парубчак, проходячи мимо, гукнув:
— Залатай-но горщик, дівко!
— А ти його спочатку виверни, — спокійно відповіла Лукія, — з лиця хто ж латає!
Вив'язавши з вузлика горнятко з кашею, кавалок сала й кусень хліба, Лукія збиралась полуднувати, але й про їжу забула, бо знов думала й думала про свого Мамая, що про нього чи не від самісінького Різдва нема ні чутки, ні гадки, і вболівала за ним, і сердилась, і нишком розмовляла з коханим… А тимчасом у неї щось питав круглий, як гарбуз, статечний дядечко, що тримав за повід лисуватого бичка, бузівка, купленого, видно, на заріз, вирядившись для такої спеки в добру смушеву шапку, в товстенний кобеняк з відлогою, в шкапові чоботи з новими пришвами.
— А чи макітри в тебе міцні, дівко? — питав він і недовірливо нюшив лисячим носом, що здавався чужим на товстому обличчі, яке надто вже нагадувало пана Пампушку, хоч цей дядечко й не був панові обозному не тільки родичем, а й сусідом. — То чи ж міцні?
— Як горіхи, — гречно, як і завжди, відповіла Лукія.
Але ж хвалити краму не стала, і це здалося дядечкові підозрілим, еж він тримався стародавнього уподобання: хоч поганий крам, аби хвалений.
— Та це ж, я бачу, горщики, — поподумавши й попостукавши по них пужалном, нарешті сказав він.
— Горщики, — чемно потвердила Лукія.
— А мені ж треба либонь доброї макітри.
— Ось і макітри, — кивнула гончарівна до гори макітер, умілою батьковою рукою складених кількома поверхами ще вчора звечора.
— Мені — якнайбільшу.
— Аж ось і найбільші, — обернулась Лукія до прездорових озій, годящих хіба тільки на панську великодню опару, таких великих, що там сховатись міг би навіть добрий козак.
— А
— Немає, дядечку.
— А де ж кращі? — недовірливо спитав той.
— Однакові, — байдуже відрікла Лукія.
— Де ж луччі? — вперто допоминався дядечко. — Верхні чи спідні?
— Однаковісінькі.
— То чому ж ти нижчі сховала наспід?
— Десь тра ж було поставити.
— То витягни мені знизу. — Чому ж то знизу?
— А тому… якщо вони аж таку вагу витримали, то, виходить: міцні! А коли міцні…
— Беріть зверху.
— Ні, таки знизу, дочко, — не випускаючи повода з прив'язаним бузівком, наполягав покупець.
I Лукія, зсаджуючи додолу важенні череп'яні озіяки, мусила-таки видобувати найміцнішу макітру зісподу.
40
— Чи добра ж? — з наростаючою недовірою допитувався покупець, бо Лукія свого краму все-таки не хвалила.
— Яка вже є, дядечку, — байдужісінько відмовила дівка. Взявши макітру, здобуту мало не з дна базарного моря,
дядечко знову збився на слово, чимось нагадуючи самого пана Пампушку-Купу-Стародупського:
— Як добре ляснути по ній пужалном, чи репне?
— Задзвенить, як дзвін.
— А якщо кулаком?
— Кулак заболить.
— А коли гепнути ломакою?
— По макітрі — ломакою? Аж дядько замулявся:
— Жінка, бач, у мене в Києві така прудка, що не розбира: що вхопить під гарячу руч, тим і шпорта, тим і гепа. По макітрі то й по макітрі. По голові то й по голові.
— Строга, — підкидаючи в руці щербате горнятко, недобре посміхнулась Лукія.
— Зате весело: жінка в мене пожбурить глечиком. Влучить — радіє. Не влучить — радію я… — і, трішки помовчавши, знову спитав: — То що ж, коли — ломакою, чи репне? Макітра оця? Репне вона чи не репне?
— Репне, дядечку, — сумно призналась Лукія.
— Це ж кепсько, серце моє.
— Кепсько, дядечку.
— А таких, щоб не репались, немає в тебе?
— Нема.
— Мені ж треба, — почухав потилицю дядько.
— Шукайте-но ще, — з лихими очима, недвозначно граючись тим самим горнятком, порадила гончарівна.
— Чи знайду ж?
— Аж-аж кортить мені, — розсердилась, нарешті, Лукія, — спробувати: чи репне оце горнятко, коли я його жбурну комусь у голову? — і додала: — Дома ви, дядечку, як самі кажете, тюхтій тюхтієм… але чого ж це ви ось тут — такі настирливі?
— Бо з духовного звання, — відповів дядечко так, немовби це був звичний жарт, що його він повторював уже не раз. — 3 духовного я звання.
— Як-то? — здивувалась Лукія.
— У попа гречку торік молотив! — відмовив дядечко з такою невимушеністю й без тіні посмішки, як те вміють хіба ш, о мартопляси й лицедії, котрі звикли смішити людей навіть тоді, коли їм самим бува не вельми й весело, і тільки цим він I різнився від пана Пампушки, якому бог не дав і крихти гумору. — I чого це ти така сердита? — і ворухнув рідким щетинкуватим вусом. — Через те ти й тонка, що сердита така?