Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Ану, дівко, лови! — і кудлатий жонглер (звали його Іван Покиван) жбурив глядачам кілька барвистих опук, які так дивно пружилися в руках, відскакували, полишаючи в руці незвичне відчуття, бо ж гумова опука була ще, — та й не тільки тут, а й по цілому світі, — річчю дивоглядною й чудною.
Юрба опуки ті підхоплювала, кидала йому знов, і рухляр устигав усі зловити чи відбити, мовби мав шестеро бистрих рук, і м’ячі літали над ним, і глядачі, втягнені в гру опуками та слонами, веселились, як дітлахи.
— Може, Климко не вмре й сьогодні? — знову питали з гурту, з'ясовуючи
— Замість нього — хто ж буде в кумедії?
— Одна сорока з плота, десять — на пліт! — відмовляв Іван Покиван, граючи бистрими очима, ловлячи й відбиваючи опуки, що за ними стежив, забувши й про голод, зачудований коваль Михайлик. — А куди орли літають, туди сорок не пускають.
— Отож ти й вертишся, як сорока на тину! — кричали вибагливі глядачі. — Ти скажи про Климка: умре сьогодні чи не помре?
Кудлатий знову кидав м'яча за м'ячем, і ловив, і жбурляв, I з кожним м'ячем летіли в юрбу мирославців нові дотепи.
— Ходімо, — знов поривала неня Михайлика за драний рукав.
В цю мить кудлатий, помітивши між глядачами, що якісь там двоє збираються собі йти, немовби виконувавши в ту хвилину потаємну волю циганочки Мар'яни, вдав раптом, буцім кидає опуку Явдосі.
— Ловіть, матінко!
Коли ж Явдоха подалась уперед, щоб схопити, він лишив м'яча при собі, а до паніматки мовив:
— Ще не спіймали, а вже пориваєтесь скубти!? Аж Явдоха спокійнісінько відповіла:
— Дай мені боже такого кудлатого, як ось ти, щоб було що поскубти!
I всі довкола, крім коваля Михайлика, що був несміюн, зареготали:
— Спіймав облизня?
Тільки Михайлик навіть не посміхнувся.
— Спіймав-таки! — весело погодився Іван Покиван, і вже гукав до якихось дядьків на возах: — Гей, ви там, роменські! Ловіть!
— А ми — не роменські, ми — з Чигирина, — відмовив з воза нетутешній ткач.
— Чигиринці?
— Атож!
— А ми — з Таращі! — гукнув іще хтось.
— Таращанці? От і славно, — граючись опуками й словами, підмовив штукар, бо мав язика не в кишені. — Всім відомо: чигиринці спекли чорта в ринці! А таращанці…
— З'їли вранці! — підказав йому хтось.
— I смачно? — спитав інший.
— Захотіли від чорта солодкого м'яса? — посміхнувся лицедій. — Правда ж, панове таращанці?
I знову буйний регіт прокотився по базару.
— Таращанців ти краще не займай! — крикнув штукареві якийсь пишно вбраний панок, чепурій, котрий, красуючись перед людьми, раз по раз робив якісь кумедні рухи, стрункий, кучерявий, схожий чимось на товстенького баранця, хоч і був прегарної вроди. — Таращанців не руш!
— Чому ж? — спитали кілька голосів.
— Ось чому! — і хвацький панок потряс шаблюкою, проте не виймаючи її з цяцькованих золотом піхов, але зразу ж був кинувся геть, щоб відійти од гріха, бо ж юрба на майдані стояла аж надто густо, а це йому було не дуже до вподоби.
— Забив: як ведмедя жолудь! — засокотів кудлатий, ловлячи опуки, що все літали над головами глядачів. — Красне пір'я на одуді, а сам смердить. Зразу видно: не нашого пір'я птах!
— Авжеж не вашого, — бундючно відмовив пишний панок, а всі вже до нього
— А чого це ви до чоловіка причепились?
— Не до тебе п'ють, не кажи здоров! — недбало відмовив штукар.
Хтось із гайдуків пирснув, але зразу ж йому серце замліло від погляду обозного, котрий прибув сюди, щоб розігнати нахабних лицедіїв (як вони того й чекали, кимось попереджені), щоб розігнати збіговисько глядачів, котрі полюбляли кумедію більше від божої служби, щоб перепинити виставу, а зовсім не для того, щоб ви ручати з халепи чепурненького панка, хоч тепер уже можна було й збагнути: обозному треба того панка мерщій вивести з юрби не тільки живим, а й здоровим.
От чому пан Купа не горлав і не гримав, як завжди, а вельми дивував усіх своєю чемністю.
— Цей пан прибув у гості до владики, — сказав обозний.
— Диви! — зненацька мовив голосно до матінки Михайлик. — Наче той самий пан Купа, а потрапив між люди, то по-людському й забалакав! Ач! Диви, диви! Кланяється! Просить!
— Знов ти, голоколіннику!? — стиха визвірився на нього Пампушка. — А геть!
— Знову геть? — так гостро спитав Михайлик, аж панові обозному заціпило, коли побачив, як прислухається натовп, що став зненацька мовчазним і настороженим, як мирославці раптом замовкли й дожидають, може, ще якогось бундючного панського слова.
Наче ввесь майдан принишк, і не літали вже в руках кудлатого штукаря опуки, брилі й смолоскипи.
Мирославці німо дивились на тих шляхтичів, своїх же рідних українських панів, що мовчуна стояли, на час пиху свою гамуючи, в щільному й мовчазному колі простого люду, що реготав так добродушно перед тим, а тепер чогось лиховісно замовк.
Наче нічого й не сталось, але… настрій юрби часом змінюється й несподівано, наче й без видимих причин, наче й без приводу, і чепурненький шляхтич уже збагнув, що не треба людям заважати в час розваги, бо розсердяться, та ще в такім великім гурті, як ось тут.
Та й гайдуки стояли непорушно, бо ж тут було їх надто мало супроти такої тьми люду, стояли й стояли, не зважуючись і пальцем кивнути за свого пихатого володаря, за пана Купу, оцього хамулу гидосвітного, який давно вже звик людей простих вважати за ніщо.
47
У страха, як кажуть, очі по яблуку, і пан Пампушка, не мовлячи ні слова, схопив за руку чепурненького панка, що вскочив у халепу, мов курка в борщ, і потаскав геть, але пробитися в юрбі вже змоги не було.
Потягла в другий бік свого синочка й матінка, бо той рвонувся був до пана Пампушки: відчуття польоту ще тривало, і хлопець ще й сам не знав, чого може накоїти спрожогу, і треба було одвести од гріха, і матінці ще дужче засвербіло хутчіш ви4братися з цього небезпечного й повного всякими несподіванками людського моря, яке зветься базаром.