Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Та й одягав Прудивус на цей раз Данила також ретельніше, як будь-коли, але знов-таки — ні слова не кажучи: навіщо вони потрібні, оця зелена черкеска з жовтими закаврашами, малиновий пояс, червоний жупан?
Побіливши обличчя Данилові й намалювавши яскраві губи, Прудивус зачорнив йому смолою два передні зуби, і на тому справу скінчив.
Коли ж Данило, ставши задля вистави Стецьком, силою збігу обставин, заздалегідь передбачених Прудивусом, вийшов на край кону, проти нього, на березовім пеньку, опинився всесильний пан Купа, і люди раптом побачили кумедну подібність двох слимаків, пана Стецька
Барви яскравого одягу і голена сьогодні лисина, і криваво-червоні губи на блідому обличчі, і кумедні щетинкуваті вуса, і ті два зуби, наче вибиті, які Прудивус заліпив Данилові смолою, все це виглядало, звісна річ, кумедніше, ніж у самого пана Купи, але в цім була саме та карикатурна подібність, якої досягає тільки щире мистецтво: якщо пан Купа був смішною подобизною людини, опудалом, то Данило Пришийкобиліхвіст, набравши вигляду пришелепуватого Стецька, був подобизною опудала, тобто карикатурою на карикатуру.
Розшолопавши, що регочуть саме з нього, Данило Пришийкобиліхвіст ніяк не міг узяти втямки — чому регочуть, як ніколи ще не реготали, хоч він уже й звик до того, що прекумедна постать пана Стецька, котрому вельми дошкуляли всякі дотепні Климкові штуки й капості, завсігди будила в глядачів дошкульний регіт, — та зараз розкумекати не міг нічого.
Та й добре, що не міг.
Данило Пришийкобиліхвіст був страхополохом і полизачем, і, ясна річ, не зняв би кепкування проти обозного, котрий забирав усе більшу та більшу силу в місті Мирославі та й робив з живими людьми, що тільки йому заманеться.
Стецько-Данило не розумів, що ж діється довкола нього.
Не розумів того й пан Купа.
54
Не розумів того й пан-бог на небі.
Він начебто й не пив нічого нині, ані ріски, але… в очах йому двоїлося: він бачив двох Пампушок.
Він любив подивитись на всякі лицедійські штуки, господь-бог, але такого ще не бачив.
— Це ж наче той самий, котрий нам воздавав тоді в степу таку щедру хвалу? — спитав бог у святого Петра.
— їх же двоє, боже!
— То це й тобі здається? — і гостро спитав: — 3 чим ти снідав, Петре?
— 3 квасом, господи.
— Ну-ну!? — і господь-бог, пошкрібши в пишній бороді, задумався, не спускаючи проте очей з кумедії.
Нарешті сказав збентежено й скрушно:
— Це ж і в нас, Петре, з тобою… той… чи не те ж саме з очима, що в того пернатого гетьмана?
— Не дай боже! — звомпив святий Петро.
— Погляньмо ще…
I вони обидва, старі небесні парубки, пильно придивляючись, посхилялися з хмарини вниз.
Але панів обозних там було таки двоє.
Пан Купа все ще не мав глузду збагнути, що ж довкола діється, то й не спадало йому на думку — злізти з березового пенька, на якому, сам того не тямлячи, пан обозний стовбичив на посміховисько всьому базарові.
— Чого вони сміються? — спитав пан-бог. Святий Петро тільки спантеличено кахикнув. Не хотілось нічого вгадувати.
Бо ж усе ще було попереду, бо ж вистава, як і вся наша повість (з усіма її пригодами) ще
А ще ж не вечір!
Пiсня друга: теж не без пригод
1
— Починаємо! Починаємо! — пролунав над базаром уже знайомий нам голос кудлатого рухляра Iвана Покивана, що зразу й подiвся кудись, покинувши на кону панюгу Стецька i хлопа Климка.
Климко, гнучкий, високий, гожий, дотепний і скорохвацький, мав за плечима торбину, а в ній билося й мордувалося щось живе та сердите.
А в пана Стецька все було круглісіньке: і мислі, і діла, і черево, як здоровий гарбуз. Без шапки лиса голова скидалась на менший гарбуз. Щоки випинались, мов кавунчики. Плечі, як тілисті стегна в молодиці. Тільки шия в пана була недомірно тонка, журавлина, а на оклецькуватому обличчі стирчав гострий лисячий носок, що його кінчик аж трішки ворушився, і майже все це Данилові дав бог, а не вміння Прудивуса розмальовувати обличчя своїм товаришам.
Скинувши на Пришийкобиліхвоста лукавим оком, Тиміш Прудивус посміхнувся, але смішинку пригасив, бо за мить мала мочатись дія, і він, поклавши додолу зав'язану стрибучу торбу, лише глузливо поглядав, як спускає Стецько з плечей додолу свій важкий і прездоровий лантух, що він його ледве сюди допер.
Тиміш Прудивус добре знав невірну вдачу товариша, його поведенцію на кону, штиб його лицедійського вміння та хисту. Він не полюбляв партнера, бо той круглісінький спудей був скнара й загрібайло, улазливий і пронозуватий, тому й правив у лицедіїв за підскарбія, тобто за годувальника та постачальника, і хизувався на цій посаді, спитуючись порушити зверхність Прудивуса, — отож і воювали вони не тільки на кону, в кумедії, але і вдома, в дворі Насті Певної, де жили при шинку, і це спричинялось до того, що Климко збиткувався з пана Стецька та й коїв несподівані для партнера прекумедні капості — з особливою втіхою, аж Данило на кожній виставі, зарані не знаючи, що саме Прудивус утне сьогодні, од страху перед ним трусився, мов телячий хвіст.
Коротка мить мовчання перед початком дії сплинула, і Климко-Прудивус, глипнувши скоса на свій стрибучий мішок, що в ньому щось люто борсалося й нявчало, легко переломився в стані й чемно віддав чолом мирославській громаді.
2
— Здоровенькі будьмо, та й себе не гудьмо! — нелюдським басюрою ревонув Прудивус.
— Як ся маєте? — гречно спитав у громади й Данило Пришийкобиліхвіст, але вклонився самому тільки панові Пампушці, котрого він помітив лише в цю мить, іще й не розуміючи своєї до нього подібності, і зразу ж таки злякався: не вскочити б із цим паном обозним у яку-небудь халепу.
Та пан обозний, як звичайно бувало, одвернувся, не відповівши.
А Климко перепитав:
— Як ся маю? Посередині! Як у чорта на рогах…
— Не в т-т-тебе, хаме, а в п-п-пана питалем! — заникуючись, як йому й велів Прудивус, і вже якимось недобрим передчуттям наляканий, огризнувся пан Стецько.
— Я ж — сам собі пан! — засміявся Климко й засунув руки в кишені порваних на пацьорки штанів.
— Ти, хаме, пан — собі, а я пан — тобі, — повчально й гоноровито сказав Стецько. — Ось чому т-т-ти мене мусиш слухатись, хлопе. Ти — мене!