Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
9
Отож і вірші, якими несподівано (з ким біди не буває!) заговорив Климко, як і здебільшого вірші в театрі, були велемовні й незграбні, і Пришийкобиліхвіст аж очі витріщив, почувши рими в послідовно прозаїчних вустах Прудивуса:
— Ішов паночок з міста,
За ним дівочок триста…
За ним?
За ним?
За ним!?
— Та ні, повів їх Клим!
— А
Лишилась для Стецька?
Хоч далі, не витримавши в розмові з глядачем навіть незрівнянної насолоди від своїх власних віршів, Прудивус рада том заспівав:
— Коханням серце — вщерть,
А панна ж тая — Смеееерть!..
I замовк, аж ніби сам злякався свого єрихонського голосу, л пан Стецько обережно спитав:
— Це ти часом не з мене кпиш, козаче?
— Ти ж — лагідний. Тютя!
— Яка це тютя?
— 3 полив'яним носом. Глиняна! Ота, що в ню діти на базарі свистять. Еге ж! Тебе дурять! 3 тебе глузують! А ти? Облизав макогона!
— Та він же втік, отой Климко триклятий!
— Аж ось він! — і дідько лукавий кивнув на макітру, сховану під Климковим шарпаним і драним убранням. — Осьдечки сів та й спить. А ти? — і він подав йому дрючка. — Тримай!
— Навіщо?
I Климко знову заговорив не по-людськи:
— Візьми отсю палицю
В свою міцну правицю
Та й бий того мазницю,
Проклятого п'яницю,
Що збув тобі лисицю,
Щоб крівцею зросив він
Усю отсю травицю…
Трах, бах, тарабах,
Лупцюй хама по губах!
Коли ж пришелепуватий пан Степан, схопивши дрюка, торохнув по Климовім лахмітті, під яким стояла макітра, крихка полив'яна посудина, як про те й попереджала гончарівна, не витримала й хряпнула, розпавшись на дрібні черепочки.
I тут же, страшно й сказати, гримнув вибух.
Усе заволоклося димом.
Глядачі сахнулись від помосту.
Закашляли.
Зачхали.
А Прудивус…
— От бачиш, до якого вітру я ходив! — пирснув той чортула до пана Стецька. — Хто вітрові служить, тому, сам бачиш, димом платять.
Але Стецько, в тім диму потонувши, чомусь не відповів. А коли дим трохи розвіявся… коли дим трішки розвіявся… вражені глядачі побачили…
10
— Що ж вони там побачили? Поза лугами — дими стовпами? Ні.
Вітер повіває, димок пошибає, а в тому димочку ластівка шугає?
Яка там ластівка!
… Смерть, а не ластівка, ота панна, що визволилась, нарешті, з-під макітри.
Вдавав кирпату панну той самий безвусий рухляр, Іван Покиван, усе такий же спритний, хуткий, патлатий і веселий, худий, як зелена трясця, тільки перебраний за міську панну: в картатій плахті,
Так, так, це була Смерть, спритна й моторна господиня всього живого, яка не знає ні лестощів, ні пестощів, якій назустріч ми завше самі поспішаємо, бо ж нема сили чекати, коли їй самій заманеться по нас прийти.
Еге ж, це була Смерть, що про неї люди говорили: «тільки й правди в світі, що смерть», бо не розбира ж — хто бідний, хто багатий, хто пан, а хто людина.
Це була Смерть, яка всіх наділяла зрівна — і Стецьків, і Климків: штирі дошки й землі трошки, як кажуть гуцули, — як з лука спрягло, та й нема чоловіка!
Так, це була видима Смерть, але поява її в кумедії… тільки розсмішила глядачів.
11
Та як же було й не розсмішити!
Данило Пришийкобиліхвіст, ведучи далі роль дуркуватого пана Степана, розчовпавши нарешті, як підступно підкував його анахтемський Клим, перестрашений, позадкував на край кону і знов ненароком опинився поряд із Демидом Пампушкою.
А той Демид, глипнувши на панну Смерть, тільки сплюнув, бо ж не піддавався чортячим чарам театрального мистецтва, але в ту мить, коли моторна панна, зірвавши з власної потилиці дзвінку сіножатну косу, по-дівочому перев'язану голубою лентою, кинулась була до нього, пан Купа оджахнувся, мало не впав з пенька, хоч, правда, падати було й нікуди, — аж надто тісно стояла юрба.
Від навального нападу пан Демид Пампушка, хоч і бував у бувальцях, а замолоду навіть уславився, як звитяжний козак-запорожець, від несподіванки пан Купа-Стародупський мало не скрикнув, бо ж це, мабуть, не вельми й приємно, коли на тебе кидається з косою сама Смерть.
Та панна зупинилась, розгублена: перед нею було аж два Стецьки! — і, яку хвилину завагавшись, вона не знала що робити й скам'яніла, задубіла, завмерла, аж її поставило правцем.
Безвусий рухляр Іван Покиван, що вдавав перед глядачами панну, знав лише те, про віщо вони з Прудивусом, затіваючи чергову виставу, умовились заздалегідь, але, сховавшись під помостом, він же й не видів непередбаченої появи другого пана Стецька, і нічогісінько ж у першу мить не міг збагнути.
Щоб дати розгубленій панні змогу трохи оговтатись, Прудивус підійшов до неї впритул і став розглядати страшнувату-таки хазяйку, як розглядають, бува, коняку на ярмарку, маючи намір її придбати.
Взявши панну Смерть за підборіддя, Климко оглянув зуби,
Панна й не поворухнулась, наче нежива.
Він потикав пальцем в осклянілі очі, а панна й не зморгнула, не кліпнула, не блимнула, не кивнула, мовби це була штучна лялька.
Прудивус постукав їй по руці понижче плеча, але й звук одгукнувся, мовби Прудивус ударив по сухому дереву, а чи по кості, а не по тілу живої істоти.