Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— От-от!
— Одурив проклятущий Стецько — мовив Клим так сумно, аж вітер пройшов по майдану від одностайного зітхання глядачів. — Мені здавалося, буцім одурив я — його, отого дуринду, Стецька. А виходить…
— Пана й сам бог не одурить, — зітхнула Смерть та й знову хтиво мовила, аж загула, аж застогнала від жадоби: — Приступімо ж!
— Не хочу, панно, мила!
— Не хоче курка на вечорниці, а її несуть, мій любчику, засмажену. Не хоче корова заміж, а її ведуть, мій любчику, на налигачі. Іди, йди! Байка байкою, а каша стигне. Давай, давай-но: милуй мене, цілуй мене, тряси мене, товчи мене, щоб аж душа
— Хоч на підошву глянь, то дівка гарна! Але чужих дівчат займати я не звик! Бо пан Стецько…
— Я — про цибулю, а він — про часник! — сумно посміхнулась ображена панна. — Про Стецька я забула, а на божій дорозі — тепер уже ти!
— Куди ж дорога? — гірко посміхнувся бідолашний Климко.
— Куди ж!
— За що ж мені кара?
— Смерть — не кара, а закон! Це сказав колись іще розумний римлянин Сенека. Отже…
— Панно, люба! Дай хоч люльку викурити…
— Там викуриш! — і панна Смерть кивнула в непевну далечінь. I заговорила з явним бажанням переконати нерозумного: — Та й що ти забув на цьому світі?! У пана Стецька — тут і хороми, і корови, і дівки дворові прездорові! А в тебе? Звання козаче, а життя собаче?
— Гірше собачого, мила панно.
— Ну, от бачиш! Ні печалі, ні воздиханія, а життя — бісбатьказна-яке!
— Без притулку ж я, панно.
— От я й кличу тебе…
— Без роботи ж я, панно.
— А робив би?
— Нехай!
— А їв би?
— Давай!
— Оженився б?
— Ого!
— А сорочка де?
Та Климко пошепки попросив:
— Мовчи!
— Я тебе й голенького візьму.
— Ба ні! — і сяйнула блискавкою Климкова шабля, а панна Смерть глузливо мовила:
— Проти дівчини — шаблю?! Фі!
Зніяковівши та почервонівши, Климко шаблюку опустив. Весь майдан охнув. А Смерть…
13
Погрожуючи сіножатною косою, Смерть, проте, не вбила Климка зразу, бо він, як ми бачили, припав їй до душі, а стала його перестерігати, повчаючи парубка незграбними школярськими віршами, що від них самих можна було любісінько сконати, що з ними Іван Покиван ув образі панни Смерті ходив по кону ще взимку, на виставах київської Академії:
— Чув єси, козаче, про силу Самсона
Та й про мудру вдачу царя Соломона?
I де їхня сила?
А де їхня вдача?
Всіх я покосила,
Бережись, козаче!..
Бережись: Безноса йде,
На покоси всіх кладе…
Бо в руках я косу маю,
Бо я добре нею маю:
Королів я не минаю
I гетьманів постинаю,
Патріархів I монархів
В сиру глину поховаю…
I твоя пора, козаче!
I Смерть наставила косу, а Климко, можливо, шаблюки й не наставляв би, щоб не йти проти власного ж сюжету, коли б Іван Покиван, удаючи панну Смерть, та не заговорив отими віршами, бо ж кожен із нас — власні свої препогані вірші терпить без помітної огиди, а чужі хороші (люди ми грішні), чужі вірші в нас будять зневагу чи й критичну пропасницю.
Отож, розгнівавшись на панну Смерть за кепське віршування, Климко, хоч того в виставі заздалегідь і не передбачалося, оружно кинувся на Йвана Покивана, аж іскри з його шаблі посипались, з сіножатної коси посипались, і з очей посипались, бо ж розпочався смертельний герць, еж і Покиван розсердився на Прудивуса не менше — за два поганющі римовані рядки, що ненароком зірвалися тому з язика (віршування ж, як і позіхання, заразливі!), два рядки, за які мало було вбити:
— Ставай, Смерте, тута зо мною,
Будем битися з тобою!
Це, й справді, було набагато гірше, як у сучасних поетів, гірше й за поетів тодішніх, тож і не дивно, що герць зайшов гарячіший, ніж це могли передбачити в задумі творці вистави, бо ж, як ми вже говорили в Пролозі до цього романа, дійові особи та виконавці в будь-якій виставі роблять зовсім не те, що їм робити слід, та й було вже їм обом непереливки, і тільки спритність рятувала їх од ран, неминучих у шаленім вихорі двобою, в якім навіжений Іван Покиван спромагався не тільки відбивати Климкові вдари, а й знов та знов закидав у самісіньке небо до лихої години всяких дрібних речей, ловив їх і знову кидав, і ввесь той вихор Смерті, що боролася з Життям, знов перехоплював подих у мирославських глядачів, бо все круг Прудивуса й Покивана маяло, мелькало, мерехтіло й миготіло: смертельний поєдинок ставав стрімкіший, шаленіший, і бряжчала Климкова шабля, і лиховісно дзвеніла коса смерті, і дзвеніли тисячі сердець, а найдужче — серце нашого Михайлика.
Дзвеніла й тиша над майданом, а далекі постріли гармат, які знов десь ревнули й замовкли, лишились без помітного відгуку в серцях городян, бо й перед простодушними глядачами вистави точилась та ж сама війна, війна Життя і Смерті.
Коли шабля й коса зненацька розлетілись на сліпучі скалки, сотні людей схопились мимохіть за свої шабельки та ножі.
Вихопив шаблю й Михайлик.
Та й мамина рука сама собою потяглась до кривого ятагана, що завше стирчав у Явдохи за поясом.
Та й інші глядачі хапались — хто за що.
I лиш тоді трохи легше зітхнули мирославці, коли Климко, ще під впливом поганих школярських віршів панни Смерті, схопив рушницю, наставив її проти своєї лиходійки й почав… проголошувати вірші власні:
— Аще побачимо: та хто кого звоює,
Той жив додому хутко помандрує…
Панна Смерть, уйнявши Климкові мову, відповіла: — Той же Сенека сказав: «Життя, мій любий Луціллію, є вічна боротьба…»
Та Климко не слухав панни, бо віршувальна стихія тягла його далі: