Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Оту, що в мішку.
— Хіба ж то не кіт?
— Жива шкурка лисиці — на шапку й на рукавиці. Кумедія вже йде до кінця: піду на базар — пошукаю купця.
— Але ж і я — без шапки! — скинувся Стецько. — А голова моя лиса змерзла без твого лиса. Продай-но!
— Ке сюди грошики!
— Скільки?
— Ні п'ять, ні шість.
— Тобто чотири?
— Тобто сім.
— Тримай! — погодився Стецько і став лічити: — Раз, два, три, чотири… сім!
— Після чотирьох має бути п'ять і шість.
— Але ж ти сам сказав: ні п'ять, ні шість.
— Хоч дурний, так хитрий. Ну, нехай! — і, сховавши грошики за
— Чому?
— Втече твоя шапка, — і він одступив на край кону.
— Поки шапка втече, а ти вже тікаєш… Куди ж це ти?
— Недалечко… Я зараз!
— Ку-ку-куди? — спитав Стецько, знов заникуючись од недоброго передчуття.
— Настав-но вухо, — таємничо прошепотів Климко-Прудивус. — Ближче! — і він не дуже й тихо, навіть товстіше, як завше, сказав з баса: — До вітру!
— Тс-с-с-с! — озираючись на притомних глядачів, ніяковіючи та червоніючи, просичав соромливий Стецько, бо ж виховання пан мав таки панське: бути безсоромним, де потрібен сором, і навпаки. — Люди ж чують!
— Я ж — не до того вітру, до якого ти думаєш!
— А до якого ж?
— Аж ось побачиш… — і Климко зник за коном, а вистава який час котилась далі на мигах, на рухах, без жодного слова.
Лишившись на самоті з власною шапкою та з власною смертю (вони ворушилися й вовтузилися в мішку та під макітрою), Стецько зустрітися з небезпечною панною не поспішав, а лисина без шапки мерзла-таки, хоч і було жарко серед літньої днини, — тож і цікавило його: стане лиса тільки на шапку чи й на рукавиці? — і він поспішив розв'язати нявкучий мішок, і куплений котик любісінько втік, — а що податися в прегустому натовпі було нікуди, то він і скочив на одну з шибениць, котра лишилась на кону, і звідти шипів на макоцвітну пику Стецька, що в ту мить не могла розсмішити самого либонь рудого котика, бо вже реготали на базарі навіть коні з лошатами, віслюки навіть реготали, хоч і нелегко тепер повірити: як це ті лицедії, не бувши членами Театрального товариства, могли щось путнє створити на кону?
Отож усі там реготали, крім хіба незворушних німецьких купців, котрі, не розуміючи ні слова, не могли розшолопати, що ж воно діється: чи не зійшла вся ця юрба з ума?
8
Не реготав і Михайлик, бо все в житті сприймав насправжки, ні в чому не бачивши смішної сторони, навіть на смак не знаючи — що таке є сміх.
За собою цю ваду коваль добре знав.
Він часом навіть просив у кузні ковалів та коваленків, ще там, дома, в Стародупці:
— А розсмішіть мене!
Проте ніхто ще не зумів того зробити, бо здавалось Михайликові, буцім йому не смішно, хоч він сам легко міг розсмішити ненароком будь-кого.
Або просив у товариства:
— Розгнівайте мене!
Хоч розгнівить його досі ніхто й не зумів, і Явдоха тим журилась, бо ж, як кажуть люди: добрий — дурневі брат.
Та й сам він, чудний хлопчина, смутився від тої гризоти,
бо здавалось йому, що й до ворога він буде такий же добренький, і коваль стидався в собі тої дівочої доброти.
А то ще бувало просив:
— Настрахайте мене!
Але й налякати його не вмів ніхто, бо здавалось, же й не страшить його ніщо, бо й сам він будь-кого міг наполохати до смерті.
Він знав ті вади за собою й вельми від них смутився, буцім він є бовдур нечутенний, недвига серцем, та й несміливий
1 незграбний, і недотепний, і не зугарен ні на що, і соромливий, і боязкий, — і парубок сам себе не любив за той гандж, і завше тримався матінки, що без неї, собі не вірячи, боявся й кроку ступити без любої та милої нені, яка була для нього в усьому зразком: і розумна, і смілива, і працьовита, і метка, і до всього уважна.
Сміх сміхом, а вона й тепер, Явдоха, до всього придивлялась і все бачила, і ніщо и не дивувало, навіть те, що притомні глядачі, поки Стецько мав халепу з рудим котом, почали складати на воза біля кону свої доброхітні даяння — хто що мав, м то й гроші навіть, на які прозоро натякав, закликаючи базар до вистави, громогласний сміхотворець Тиміш Прудивус.
А він сам, гой довготелесий Климко-Прудивус, зникши тимчасом поза коном, уже виринув з другого боку, скоренько перебравшись за козака й застібаючи на ходу нап'ятий на голе тіло старенький червоний жупан і шукаючи поглядом, куди по-літи старе лахміття, щоб руки звільнити та причепити шаблюку, що стирчала під пахвою… Лукаві мислі Климкові крізніли на виразному обличчі, і кожен рух його душі осявав цілу постать базарного блазня, який, видно, віддав себе служінню народові un saecula saeculorum, тобто на віки-вічні…
Поки Стецько його повернення не зауважив, Климко жбурнув стару одежину куди здря, на прездорову макітру, що під нею нудила світом панна Смерть, ще й сторч поставив на своїм лахмітті вітром підбиту шапку-бирку, і все лягло і впало так, що можна було подумати, мовби то й не макітра зовсім, а сам нетяга-Климко сів на землю, обернувшись спиною до глядачів.
Скоренько впоравшись, Климко вихопив шаблюку і ступив до Стецька, і таку пику скорчив, аж пан, півтора людського, й не впізнав шелихвоста, котрий наділив йому того кота в мішку, що й досі бовванів на вершечку Бевзевої шибениці.
Аби пан і далі не спізнав його, просторікуватий Климко забалакав з ним не по-людському, а віршем:
— Я — запорожець, воїн справний,
Я лицар всьому світу славний,
Бо воріженьків подолав:
Усім, хто ліз до мої хати,
Заступнице пречиста мати,
Я добрих духопелів дав…
3 самою Смертю хочу стати
До бою, —
Зброю
Зрихтував!
Якби придибала вона,
Завдав би їй прочухана!
Прудивусів бас гримів над мирославським базаром, і всі його слухали, хоч і говорив мартопляс віршами, як це тоді, на превеликий жаль, у виставах здебільшого водилося, хоч марнослівні вірші на кону — ані тоді, ані тепер не тішили й не тішать глядачів і лицедіїв, крім хіба тих чудових винятків, коли з кону бринять мерехтливі п о е т и ч н і строфи Шекспіра, Пушкіна, Ростана чи Лесі Українки, — хоч, може, це мені тільки так здається, бо ж актори наші здебільша втратили тепер уміння читать на сцені вірші, бо ж не вмів того навіть великий Бучма.