Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Ильченко Александр Елисеевич

— Панна Смерть — не дівка ж! Хоч і панна…

— I давно вона вже не дівка?

— Я з нею не спав.

— А вона — з тобою?

— Хотіла, бач. То я ж її — ось так… ось так… і сюди! — I Стецько гордовито кивнув на лантух.

— Як же ти її спіймав?

— К-к-купив готовеньку в знайомого чорта.

— А як же її нагибав чорт?

— Бо панна Смерть — є панна.

— Став залицятися?

— Котові почав хвоста зав'язувати.

— Навіщо ж?

— Та вони ж, нівроку їм, уже пристаркуваті, панна Смерть. А панночки підтоптані,

вони що люблять?

— Парубків? Вечорниці? Побільше подушок?

— Люблять вони котиків та кішок!.. Отож, бач, пан чорт котові хвоста вузликом зав'язує, скажений кіт нявчить, а панна Смерть плачуть та побиваються. От він їй того кота вручив, нарешті, а поки панна С-с-смерть того котика бідолашного жалувала, чорти зайшли до неї ззаду та й с-с-схопили її просто за…

— Панну? — жахнувся Климко. — Панну? За що схопили?

— Яка панна, така й шана! Чого ж їм шанувати мою смерть? А Климко, вражений якоюсь несподіваною думкою, сказав:

— Стривай лишень! А ти певен, що це саме т в о я смерть? А коли не твоя, а, скажімо… моя?

— Як же теє взнати?

— Е-е, як! Усього й діла — мало-трохи-небагато: випустімо П з мішка.

— Та й що?

— На кого вона кинеться з косою, того й буде: або твоя, або моя.

— Я ж, бач, свого нічого ніколи нікому не відступав, — на те я й справжній пан!

— До чого ж скупердяй проклятущий, — звернувся Климко до Михайлика, що стояв при самім кону, — навіть смертю не поділиться! Добрий який!

— Добрий — дурному брат! — слушно мовив Стецько. — Та й не можуть пан і мужик ділитись, бог того не велів. Мені — моє! А тобі, хаме…

— I нехай: кожне свою гепу чуха! Тільки дай-но я на неї подивлюсь.

— На що? На гепу?

— Я її й так бачу, твою гепу.

— Де? — і пан Стецько поправив на собі рясненькі шаровари.

— На в'язах на твоїх! — і Климко-Прудивус так повів своїм неймовірним вусом, і так тая пика Стецькова, чималенька, була схожа на бліду жіночу гепу, що ввесь майдан аж зайшовся від реготні, а Данило Пришийкобиліхвіст, — не пан Стецько, а спудей Данило-таки, лицедій і мартопляс, — розлютився не на жарт.

I раптом присікався до якогось парубійка, що стояв поряд з Михайликом, на сусідньому возі:

— Смішки з чужої лемішки: своєї наколоти, та й реготи!

4

А Прудивус, розходившись, прожогом тяг виставу далі.

— Я таки панну полапаю, — наполягав він.

— Не руш!

— Визвірився, як господь-бог на святого Петра. Чого це ти?

— Смерть не твоя ж!

— Коли б вона була моя, я до неї й не квапився б. А на твою згубу глянути кортить.

— Нехай-но я колись погляну на твою.

— Бозна-де мою шукати треба. А твоя ж тут!

— Я пожартував! — і пан Стецько, дурний-дурний, а вирішив голодранця облигати. — В мішку ж, бач, не моя смерть, а т-т-твоя

— Мілко плаваєш, задок видно!

— Побий мене бог і святий Дмитерко Ефеський, коли брешу!

— А коли моя, — посміхнувся Климко, — то я й не питатиму.

А ке її сюди! — і Клим нараз ухопився до Стецькового лантуха і аж перехрестився з подиву: — Чого це вона така тверда? Чи пересохла з голоду? — і Климко, обома руками вчепившися в лантух, потяг, і той лишився в руках, порожній, а на кону любісінько стояла здоровенна, знайома нам череп'яна макітра — дном догори, ота сама, що її так довго торгував Пришийкобиліхвіст у гончарівни Лукії.

— Не підходь! — не своїм гласом заволав Стецько.

— То це вона тут? — пошепки спитав Климко. — Під макітрою?

— Т-т-тут, — ледве спромігся на слово Стецько.

— Чим же ми її тепер — з макітри? Хіба ломакою? — і Климко був замірився на череп'яну озію, і зайшла та хвилина вистави, яку Пришийкобиліхвіст хотів би зіпсувати і тому так старанно шукав на базарі найбільшої та найміцнішої макітри: аж надто йому кортіло, щоб від ломаки не розлетілась макітра, й він готовий був навіть скапустити виставу, аби б тільки дог шкулити товаришеві.

Отож Прудивус був замірився ломакою на ту макітру, але не вдарив, бо, видно, не настала-таки пора випускати на волю спійману чортами смерть, і Климко, витіваючи щось таке, чого і в борщ не кришать, намислив, видно, ще якусь несосвітенну капость.

— Стривай-но, пане Степане, — мовив Клим заклопотано. — А скільки ж під макітрою смертей?

— Одна, звичайно.

— А вас? Стецьків? Вас двоє? Двоє! — і він кивнув на пана Купу.

— Як то — двоє?

— Двоє-таки.

— Я ж бо тутечки, перед тобою — один! Хлопів та хамів на базарі — густо. А вельможний пан — один!

— А я?! — не витримавши, вихопився пан Купа-Стародупський. — Я — хіба не пан? — обурено повторив він своє дурне запитання.

— От бачиш! — зареготав Климко та й потіснив Стецька ближче до того краю кону, де в натовпі зав'яз обозний.

— Чи ти сьогодні п'яний на виставі? — стиха спитав Данило Пришийкобиліхвіст і знову одступив на два-три кроки, на самісінький край, та й опинився сливе поряд із паном Пампушкою, який за його круглою спиною стовбичив на березовім пеньочку, зійти не можучи, так тісно з'юрмились там притомні глядачі.

Моторошна й нашорошено кипуча тиша вп'ять запанувала на базарі, бо люди зачаїли подих. А потім знову грянув регіт.

Вони були достоту схожі, як двоє близнюків, а те, що в Демида шиї майже не було, а Стецько мав шию журавлину, і його ворушкий лисячий носок паленів між блідими щоками, як і в справдешнього пана Купи, — то ця подібність і різнота — ще більшої додавали кумедності несподіваній парі, що сама ще досі й гадки не мала про взаємну вбивчу схожість, так підступно підкреслену заходом лукавого Климка-Прудивуса: пан Стецько виглядав чистісіньким паном Купою, тільки ще кумеднішим за нього, а сам пан Купа був викапаним паном Стецьком, тільки гордовитішим та гоноровитішим, запанілим і вилюднілим на луччих харчах і перинах, з печаттю влади на блідому й вузькому державному чолі.