Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Слухатись то й слухатись, — смиренно погодився Климко, затіваючи, певно, якусь капость, аж затремтів, напружився, аж очі спалахнули пекельними вогниками, аж прездорові вуса настовбурчились, і він уже був схожий не просто на осу, бо це, видно, був син оси і кота, і внук вужа мудрого, і правнук пустотливої мавпи, і його обличчя, гнучка постать, все в нього було та. ке людяне й на око глядача приємне, що кожен там прагнув, щоб лицедій скинув оком саме на нього, на мене чи й на вас, мій шановний чительнику. —
3
— Ж-ж-жарко, хаме, — відмовив, утираючи рясний віт, пан Стецько.
I звелів, передихнувши:
— В-в-візьми-но, х-х-хаме, о-о-оцей м-м-мішок на плечі! — і кивнув на свій прездоровий лантух. — Тільки не лапай!
— Я маю що носити, — і Климко, нагнувшись, полапав свій власний мішок, який, ні на хвилину не вгамовуючись, стрибав та нявчав.
— Бери, бери! — розсердився пан Стець. — Не носити ж мені тягар самому!
— То ти ще й ледачий?
— Я ж — пан, — знизав плечима Стецько. — Візьми, візьми!
— А я ж тобі не хлоп.
— Ну, то Наймит.
— Я ж не наймався до тебе.
— Чорт розбере: всі ви драні, всі голодні, всі люті! То я й не знаю: ти кріпак чи наймит?
— Ні те, ні се.
— Я, може, і найняв би, та не знаю твоєї вдачі. Ти смирний?
— Сметана встоїться на голові, такий смирний.
— То бери лантух.
— Хіба я вже найнявся?
— Байдужісінько! Я ж пан. А ти — хам! То хапай мій мішок. Тягни! — і аж тільки тут презацний пан Стецько зненацька зауважив, же в Климковому мішку вовтузиться щось таке живе. — Що там у тебе? — до всього цікавий спитав він.
— Купи лишень.
— Та що ж?
— Кота в мішку.
— А коли це не кіт?
— Нявчить. Хіба не чуєш?
— Не чую.
— А ти й не можеш чути, бо то либонь лисиця.
— Жива?
— Живісінька.
— Руда?
— Рудісінька! На шапку…
— Мені саме й треба — на шапку, 6о я свою сьогодні загубив… А без шапки козакові не прожити. Купую!
Аж тут котяра в мішку, того й не знаючи, що він уже не кіт, а лисиця, з котрої мають шити шапку, страшенно занявчав та й зіпсував Климкові торг.
— Нявчить-таки твоя лисиця, — радіючи з своєї проникливості, промовив пан Стецько.
— А нявчить, — не заперечував Клим. — Коли не хочеш купувати, давай мінятись! — і Климко, принюхуючись і придивляючись, уже хотів був помацати прездоровий лантух пана Стецька. — То міняймось?
— Щ6 — на що?
— Баш на баш! Мішок на мішок.
— Таж мій — більший! — і Стецько перестеріг свистючим пошептом, бо Клим простяг був руку, щоб полапати його прездоровий лантух. — Не руш її!
— А що там?
— Вона…
— Кого?
— Мою с-с-с… с-с-с-с… с-с-с-с-с-с…
— Свиню?
— Мою с-с-с… с-с-с-с…
— Собаку?
— Ні! М-м-мою с-с-с… С-с-с-с…
— Свекруху?
— Здурів! Ні! Мою с-с-с-с-с…
— Сваху? Сестру? Салотовку? Сверблячку? Скрипку? Семеряжку? Сковороду? Сірячину? Скаженину?
— Крий боже!.. Ну, як ти не розумієш: я оце тягну в лантусі мою власну… — і знов затявся: — С-с-с-с…
— Сатанюку? Самицю? Синицю? Спідницю?
— Але ж дай мені с-с-сказати! С-с-с-с-с-с-с-с…
— Ти завше так заїкуєшся?
— Ні.
— Коли ж?
— Лише тоді, коли г-г-говорю…
I все це було так смішно, що й Михайликова матінка, і той білявий москаль з гарненькою своєю жіночкою та й усі глядачі, крім хіба Михайлика, бо ж він був змалку несміюн, всі глядачі знемагали від реготу.
— А чого ж ти заїкуєшся? — допитувався далі Климко.
— П-п-поспішаю. Ось чого!
— Куди ж ти поспішаєш?
— Не к-к-куди, а спитай: звідки?
— То звідки ж? Га?
I пан Стецько, скинувши оком туди-сюди, озирнувшись, злякано прошепотів:
— 3 війни.
— I що ж там?
— Шапку загубив, сам бачиш.
— Як загубив?
— Не питай.
— Чого ж не питати?
— С-с-с… с-с-с-с…
— Сила війська йде, як той мак цвіте?
— Я — не про це! В мене там с-с-с-с… с-с-с-с-с…
— Серце? Від гніву серце твоє запалало? Га?
— Ні. Там с-с-с… с-с-с-с…
— Страшно там?
— Хто тобі сказав? Хто тобі сказав? Це мені — страшно^ Мені? Мені? Ось я їм, отим проклятущим однокрилівцям, ось я їм п-п-покажу… ось я їм…
— Знову мерщій туди?
— Куди це «туди»?
— Та на війну ж.
— Чого?
— Та воювати ж.
— А я їм звідси, я їм звідси…
— На печі то й баба хоробра. Га?
— Але ж там так дуже с-с-с… с-с-с-с…
— Стріляють?
— Авжеж!
— Як же тебе не вбило?
— А що я кому завинив?!
— Страхополохів завше вбивають насамперед. А ти певен, що тебе не вбило?
— Аж ось, помацай. Теплий!
— I не поранило?
— Мене й куля не наздожене.
— Чому ж то?
— Я швидший за кулю.
— Від смерті не втечеш.
— А я й не важуся, — скромно відповів Стецько. I додав пошепки, кивнувши на свій прездоровий лантух: — Ось вона, тут, зі мною.
— Хто?
— М-м-моя с-с-смерть. Тс-с-с-с!
— Де ж вона?
— Аж ось, — і він підійшов до свого величезного мішка.
— Не бачу.
— В лантусі.
— Ось я полапаю.
— Хто ж таки лапає смерть! Це вона тебе колись полапає.1 А тобі… крий боже!
— Чого ж то?