Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Ильченко Александр Елисеевич

17

Але ж то були не просто рими!

У збентеженій одномові Михайлика зненацька пробилась крізь плетиво рим і поезія, і слова в тім вірші самі собою складались стрімкіше, чіткіше та поетичніше за простуваті школярські вправи лицедіїв:

— О смерте, не лякай! Коса твоя тяжка, —

Та як одного ти погубиш козака,

То сотня козаків на місці тім устане,

I серце з остраху в самої смерті в'яне!

I щось таке значне забриніло в

ковалевім голосі, щось таке гнівне та грізне, аж йому самому стало страшнувато, — щось таке грізне та гнівне, що спопеляло не тільки цю химерну панну Смерть, котра від страху злізла на мережану шибеницю, а линуло й далі, за край міста, де перла проти народу навала зрадників, де вставала над Україною нова війна… I знову на майдані панувала тиша, а Михайлик провадив далі:

— Лицарства нашого нікому не збороть,

На вільного коня не натягти оброть,

А як тісним гуртом засядемо у хаті, —

Доводиться від нас ховатися кирпатій!

Хоч сам він уже відчував, наш Михайлик, ніби розмовляє він якось незвичайно, йому й на думку не спадало, що він, бідолаха, балакає віршами:

— О смерте, де твоє отруйливе жало?

Чимало вже води до моря утекло,

Та смерті подолать несила Україну,

Бо слава славная не відає загину!

Де дружба і любов, немає смерті ходу,

А як відбився хто від друзів, від народу,

Того урятувать не зможуть і мечі,

Бо зловить смерть його у хаті на печі!

О смерте, заховай обличчя лиховісне!

Про смерть і про вдову дзвени, весела пісне…

I раптом… раптом запальна мова перелилася в пісню: про перемогу життя над смертю, про смерть і про невмирущу українську вдову, в пісню, що її знали на Вкраїні старе й мале, в пісню, що її залюбки співали тоді навіть чорти з чортенятами, навіть пани з паненятами, навіть попи та дяки, коли п'яні бували, навіть незворушні та важні канцеляристи.

А Михайлик, — йому ж увесь той день кортіло заспівати, — дужим басилом виводив:

— Ой п'є вдова, гуляє,

I ні про що не дбає:

— …Іди, смерте, іди проч,

Головоньки не мороч,

Бо я часу не маю,

3 сусідами гуляю…

Підхопив тую пісню і ввесь мирославський базар, та й грянула вона так гучно, що її десь почули й вороги, там десь, де вже зазіхала на цей вільний город і на цих добрих та мирних людей війна, тобто видима смерть.

Гуртова пісня про вдову та смерть котилась ширше та ширше, пісня про зухвалу українку линула вище та вище, як молитва, чи не до самих чертогів пана-бога.

Всю громаду повершували, горуючи над нею, два баси, трохи вищий і трохи нижчий, дужі й нечувано

гарні голоси Прудивуса й Михайлика:

— Прийшла смерть,

Прийшла смерть

До бога з сльозами:

— Ой не можу вдови взяти —

Гуляє з гостями…

Зненацька майдан стрепенувся, аж самі забриніли всі там, почувши, як до голосів Михайлика та Прудивуса приєднався й третій, високий і прозорий, ще дужчий і ще кращий голос, що без видимої напруги, без помітного зусилля покрив голоси мирославців, що лунали в ту мить на майдані.

Це був співак Омелько, брат Прудивуса, син Саливона Глека, що співати вчився не тільки в музикантів Києва та Мілана, а й у неньки своєї, в співучого народу українського, гордість мирославців, славний парубок, який цієї ночі мав рушити п далеку путь з новим листом до московського царя, хоч, видно, ще й сам про те не знав, що така мандрівочка йому вже пахне, бо зараз повертався від фортеці, з бойовиська, де жовтожупанники черконули йому шаблею по голові й лишили слід, прихований під білим, перемазаним кров'ю завоєм.

Почувши голос улюбленця й побачивши його самого, живого і, як завжди, веселого, добрі люди так ревонули з ним разом тої пісні, що й сам пан-бог не почути її не міг:

— Іди, смерть, іди, смерть,

Та й стань на помості,

Як не можеш вдови взяти,

Візьми її гості.

Все дужче та вільніше горував над співаками гончаренко, співав неначе на льоту, що й не кожен птах уміє, співав заплющившись, співав і співав, зовсім не думаючи про враження, яке справляє його спів на юрбу, очі якої ще липли до новоявленого лицедія, до прийшлого коваленка, котрий щойно зважився зняти руку на саму Смерть.

А пісня пливла далі:

— Як зачули гостоньки,

Та и стали тікати —

Попід міст,

Поза міст,

Лиш слідочки знати…

А вдова

Невгава,

Руку смерті відбива:

— Іди, смерте, іди проч,

Головоньки не мороч!..

Тимчасом сварка на стовпі між котусем і посоромленою Смертю припинилася, і Покиван уже думав, що можна, грішним ділом, чкурнути геть, і вже почав був нищечком спускатися з того стовпа, аж матінка, Явдоха, попереджаючи сина, скрикнула:

— Михайле!

— Я сам, мамо, я сам, — почав був синок, але, обернувшися, вздрів той намір Смерті, кинувся всім тілом на стовп і… повалив його з помосту простісінько на людський тиск — з Іваном Покиваном і рудим котом.

Ось так була знеславлена й пошпечена Смерть.

Так закінчилась вистава.

Так Іван Покиван заробив собі кілька добрих синців та подряпин, що їх чомусь так болюче сприймала Дарина-шинкарочка, аж потемніла зовсім, мовби не Йванові, а їй самій дісталися оті синці.