Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Лукія, звісна річ, його не зрозуміла.
Брат, кивнувши їй, мерщій подався до роботи, бо вже й справді була пора починати чергову виставу, що поглянути на неї десь там уже сходився чи не ввесь мирославський базар.
Лукія сумно дивилася вслід, бо ж, брата жаліючи, певна-певнісінька була, що в тому ділі правда твердо стоїть по батьковім боці.
44
Михайлик з мамою, не спиняючись, поспішали далі, і вже, можливо, поминули б увесь базар, коли б перед ними не виникла знову циганочка Мар'яна.
— То куди ж це ви так летите? — лукаво блимнувши, поспитала вона.
— Куди
Але циганка схопила його за рукав.
— Чого такий важний? — спитала вона, так само пускаючи бісики. — Хіба ти вже розбагатів?
— Розбагатів, — кумедно розвівши руками, відповів Михайлик, бо, хоч він і був упертий несміюн, почуття здорового гумору його часом не облишало. — Краще бідна кишеня, як голова.
— А що це в твоїй кишені бряжчить?
— Черепки.
— А не золото? — глузливо сяйнула очима циганочка, і щось, таки й справді, відьомське було в її тоненькім сопілчанім голосі, аж Михайликові скортіло помацати, що ж там у нього и кишені: черепки з розтоптаного горняти, а чи й справді…
Аж тут Явдоха смикнула сина за руку, і циганочка лишилась десь позаду, в гомінливій юрбі.
Мати й син пробивали дорогу в густому стовпищі, далі та далі, на той бік майдану, куди хлопцеві вже притьмом хотілося перелетіти, до тої гори, де височіли на вишгороді руїни домініканського монастиря, що біля них десь притулилась і жадана кузня москаля Іванища, про котрого їм казала гончарівна, де, можливо, чекала на них яка-небудь робота.
Робота!
I хліб, можливо.
I притулок?
— Ходімо ж, рідна моя ненько, пташечко моя щебетлива, — квапився до діла Михайлик. — Руки сверблять.
— Скучив за молотом?
— Попрацювати хочеться, — потвердив хлопець, розминаючи кості, бо тягло до звичної роботи, але й у цьому знайомому почутті було щось нове й тривожне, чого він осягнути не вмів, і дуже здивувався б, якби хто сказав, же й тут причиною — та ж сама панна, Подоляночка, бо ж він іще й не розумів, що гола хіть, яка охопила його, поки носив на руках Параску-Роксолану, що хіть людину може тільки знесилити й розбити, а кохання високе, величезною брилою на нього звалене долею сьогодні, будить жагу до роботи, до дії, до подвигу навіть. — Попрацювати хочеться, — повторив хлопець, — викувати щось таке, чого я досі й не вмів… — і хлопець аж занив од сили, що розпирала його… — Ой, мамо, мамо… зробімо ж… ну… щось таке зробімо… щось таке навіть, чого не можемо зробити. Не можемо, не можемо, а зробимо!
— Про що це ти? — не зрозумівши, з тривожним материнським побоюванням спитала Явдоха.
Михайлик не відповів.
Якби він оце зараз подався б на край Долини, в бій, голіруч либонь сокрушив би на гамуз не одну сотню жовтожупанників і найманих угрів чи німців, ногайців чи ляхів.
Якби заходився ліс рубати, не лишилось би, мабуть, ні деревинки, ні кущика в усій околиці.
Якби взявся криницю копати, пробив би землю, гляди, чи не до самого пекла.
Якби взявся гаряче залізо кувати чи кохану свою цілувати… ні, ні… страшно й подумати, чим те все могло
Коротше кажучи, він здатен був на все, на що бувають здатні закохані молодики, коли їм хочеться співати, перевернути світ, зробити неможливе, море запалити, літати хочеться, на цілий світ кричати про своє сподіване чи несподіване кохання.
Та наш Михайлик зараз ні про що таке й не думав: його просто тягло до звичної ковальської роботи.
Квапилась до неї й матінка.
— Мерщій, мерщій! — і вона тягла далі та далі, на той бік бурхливого базарного моря, тягла свого Михайлика. — Ходім лишень, ходім! — хоч було це не так і просто — провести його одним духом через увесь базар.
То хлопець знову був затримався біля якогось київського чи полтавського штукаря в німецькій одежі: граючи на скрипочку, грубо й без хисту блазнюючи, той марно спитувався смішити юрбу.
— Ходім, — торкнула Михайлика мама.
— Ходімо, — і хлопець покірно поклигав за мамою далі, але незабаром спинився знов, бо потяг до праці зіткнувся з природною цікавістю до всього нового й незнаного, котра в душі будь-якого молодика завше буває сильніша над усе.
Та як же можна було пройти, не спинившись, мимо порозставлюваних на широченних ряднах виробів волинських та чернігівських гут, котрі вражали око насиченістю барв, досконалістю ліній, дотепністю вигадки.
Були ж бо там не тільки чари й сулії, кухлі та кубки, а й знаменитий києво-печерської гути посуд, видуваний у вигляді всіляких птахів, тварин і рослин, з дотепними написами, що заохочували пропияк до пильного дудління, навіть з картинами, з тими ж таки Мамаями, з різного кольору смальтами, з глибоким ритуванням та з опуклими візерунками.
Все це вигравало й бриніло проти сонця всіма прозорими блисками, сліпило очі, але одвести їх було годі, і матінка вже боялась, щоб вайлуватий Михайлик знову чого не розбив.
За кілька кроків Кохайлик знову витріщився на новий квітник, на українські килими, на пухкі й кошлаті коци, привезені килимарями й коцарями з Полтавщини, з Чернігівщини чи з Волині.
Лежав там і килим кшталту полтавського, де красувався на круглому полі Михайликів новий знайомий, Козак Мамай з бандурою, з квітами круг його парсуни по килимових берегах.
Сиділи на мирославському базарі й гуцули та бойки з коцами та килимами, але вже без квітів і без поля серединного, а з вугластими візерунками, що від них наш Михайлик не мав сили одвести очей.
Вражали око на базарі й гуцульські сорочки, вишивані двома барвами — землі чорної й землі вогнем обпаленої, і подільські — вирізувані та біломережані, і полтавські — набирувані, з «хмеликами», з «чорнобривцями» та з усякою іншою всячиною — в барвах лагідних і не крикучих, — і до того до всього придивлявся Михайлик, оком прикидаючи — яка сорочка на нім більше сподобалась би тій зарозумілій панні Кармелі-Ярині, і найбільше вабили його біломережані, а не вишивки по шовку сріблом і золотом з усякими панськими витребеньками… Поглядав хлопчина й на рушники, наче вгадуючи, якими ж пов'яже Ярина його старостів: чи ось такими, хрещиком вишиваними, буковинськими, чи тканими, червоно-білими кролевецькими, чи полтавськими, мережаними й квітчастими?