Крізь час. Темна Вежа II

Кінг Стівен

— Чому ти мене так називаєш?

— Ріж стрічку, — суворо сказав стрілець. — Якщо вони вдеруться до он тієї вбиральні, поки ти ще тут, то, як мені здається, ти залишишся тут на дуже довгий час. А невдовзі за єдину компанію тобі правитиме труп.

Едді витяг ножа з піхов. Не просто старовинний — стародавній. Прадідівський. Лезо, заточене так майстерно, що його майже не було видно, здавалося вічністю, відлитою в металі.

— На вигляд гострий, — невпевнено промовив Едді.

16

Група

останніх пасажирів виходила на трап. Одна з них — жінка років сімдесяти з надзвичайно розгубленим виглядом (притаманним хіба що тим дуже вже немолодим людям, хто літав уперше чи погано володіє англійською) зупинилася і показала Джейн свої квитки.

— Як мені знайти свій літак на Монреаль? — спитала вона. — А мій багаж? Мені проходити митницю тут чи там?

— На верхній площадці трапа вас зустріне представник компанії, який залюбки відповість на всі ваші питання, мем, — сказала Джейн.

— А чому ви не можете надати мені потрібну інформацію? — обурилася стара. — На трапі досі повно люду.

— Проходьте, пані, не затримуйтеся, — втрутився капітан Макдональд. — У нас проблема.

— Ну що ж, тоді вибачте, що я й досі жива, — роздратовано озвалася жінка. — Мабуть, я просто впала з катафалка!

І продефілювала повз них, задравши носа, наче собака, що чує пожежу ще на віддалі, затиснувши в одній руці велику сумку, а у другій — течку з квитками (з неї стирчало стільки корінців посадкових талонів, що складалося враження, буцімто дама облетіла всю земну кулю, пересідаючи з одного літака на інший у кожному аеропорту, де зупинялася).

— Від нас щойно пішла жінка, яка, мабуть, більше ніколи не літатиме лайнерами компанії «Дельта», — пробурмотіла Сюзі.

— А мені до дупи, хай хоч у Супермена в штанах літає, — відповів Макдональд. — Вона остання?

Метнувшись повз них, Джейн глянула на ряди крісел бізнес-класу, потім зазирнула в головний салон. Там було порожньо.

Повернувшись, вона доповіла, що літак порожній.

Макдональд глянув на трап і побачив двох одягнених у форми митників, що пробивалися крізь натовп, вибачаючись, але не завдаючи собі клопоту озиратися на людей, яких вони розкидали. Останньою з них була старенька. Вона впустила свою течку з квитками, папірці розлетілися навсібіч, і жінка, лементуючи, ніби розлючена ворона, кинулася їх збирати.

— Гаразд, — сказав Макдональд, — хлопці, зупиніться он там.

— Ми офіцери федеральної митної служби, сер…

— Так, це я вас викликав, і я радий, що ви прийшли так швидко. А зараз просто стійте там, бо це мій літак і хлопець у туалеті — мій підопічний. Як тільки він вийде з літака і ступить на трап, він стане вашим підопічним і ви зможете робити з ним усе, що забажаєте. Він кивнув Дірові.

— Я збираюся дати цьому гівнюку ще один шанс, а після цього ми виламаємо двері.

— Я не проти, — відповів Дір.

Макдональд

грюкнув у двері туалету нижньою частиною долоні й закричав на все горло:

— Виходь, друже! Більше я не проситиму!

Відповіді не було.

— Хай буде так, — сказав Макдональд. — Починаємо.

17

До вух Едді донісся ледь розбірливий голос старої жінки: «Ну що ж, вибачте, що я й досі жива. Мабуть, я просто впала з катафалка!»

Він зняв уже половину клейкої стрічки. Коли стара заговорила, його рука трохи смикнулася і животом потік струмок крові.

— Бля, — сказав Едді.

— Зараз нічого не вдієш, — пролунав хрипкий голос стрільця. — Закінчуй почате. Чи тебе нудить від вигляду крові?

— Тільки від своєї власної, — відповів Едді. Стрічка починалася якраз над животом. Що вище він зрізав, то гірше йому було видно. Знявши ще дюймів зо три, він знову мало не порізався, і тут пролунав голос Макдональда, який говорив митникам: «Гаразд, хлопці, зупиніться он там».

— Якщо я закінчуватиму, то розпанахаю собі шкіру. Спробуй ти, — сказав Едді. — Я не бачу, що роблю. Кляте підборіддя заважає.

Стрілець узяв ножа лівою рукою. Вона тремтіла. Дивлячись на лезо, заточене до вбивчої гостроти, що так сильно трусилося, Едді рознервувався не на жарт.

— Мабуть, краще я сам…

— Зажди.

Стрілець невідривно дивився на свою ліву руку. Не те щоб Едді не вірив у телепатію, але й віри у неї в нього ніколи не було. Проте зараз він щось відчував, щось настільки ж реальне, як розжарене повітря з печі. За кілька секунд він збагнув, що то було: то згромаджувалася воля цього дивного чоловіка.

Як, у біса, він може помирати, якщо я відчуваю його нездоланну силу?

Рука поволі переставала тремтіти. Невдовзі вона вже ледве посіпувалася. Не минуло й десяти секунд, як вона стала непорушною, мов скеля.

— Готово, — сказав стрілець. Він виступив уперед, підняв ніж, і Едді відчув, що від нього йде інша енергія — вбивча лихоманка.

— Ти шульга? — спитав Едді.

— Ні, — відповів стрілець.

— Господи, — тільки й спромігся сказати Едді. Він вирішив, що краще заплющити очі. Почувся шорсткий шерех стрічки, яку віддирали.

— Ось так, — сказав стрілець, відступаючи назад. — А тепер тягни якомога далі. Я займуся спиною.

У двері туалету перестали тихенько стукати. Тепер у них гепали кулаком. «Пасажири повиходили, — подумав Едді. — Капець ввічливості. От чорт».

— Виходь, друже! Більше я не проситиму!

— Відривай! — прогарчав стрілець.

Едді обома руками вхопився за щільний кінець стрічки і смикнув з усієї сили. Тіло пронизав пекельний біль. «Кінчай скиглити, — подумав він. — Все могло бути значно гірше. Якби в тебе були волохаті, як у Генрі, груди».