Крізь час. Темна Вежа II
Шрифт:
— Ні, — відповів Едді й зітхнув. — Я хочу, щоб мене звідси випустили.
— Як тільки скажеш, куди подів геру, — сказав інший. — Чи це була кока? — І, як у пісеньці, все почалося знову: обертається вона й обертається, і ніхто не знає, де вона спиняється.
Через десять хвилин — десять дуже довготривалих хвилин — Роланд раптом з'явився в його свідомості. Щойно його не було, наступної миті він тут як тут. Едді відчув, що він страшенно змучений.
«Зробив свою справу? — спитав він.
«Так. Вибач, що примусив так довго чекати. — Пауза. — Мені довелося повзти».
Едді знову оглянувся. Дверний отвір повернувся, але тепер крізь нього було видно дещо інший пейзаж, і він зрозумів, що двері рушили слідом за Роландом так само, як і за ним тут. Від цієї думки Едді мимоволі здригнувся. Він наче був прив'язаний до цього чоловіка якоюсь надприродною пуповиною. Бездиханне тіло стрільця, як і раніше, лежало перед дверима, але тепер Едді дивився на довгу смугу узбережжя, що тягнулася до лінії припливу, де аж кишіло від потвор. Вони бродили туди-сюди, гарикали і щось лопотіли. Щоразу, коли надходила хвиля, всі вони піднімали клешні. Вони були схожі на слухачів у тих старих документальних фільмах, де Гітлер говорить, а всі салютують руками «Sieg heil!» так, наче від цього залежать їхні життя (якщо подумати, то, мабуть, так воно і було). На піску Едді побачив звивисті сліди просування стрільця.
Поки він дивився, одне зі страхопудал з блискавичною швидкістю потягнулося вгору і вхопило морську пташку, що, на свою біду, пролітала надто низько над берегом. Два скривавлені шматки того, що було птахом, упали на пісок і навіть ще не перестали смикатися, як їх зжерли панцирні страховиська. Самотня біла пір'їна повільно злетіла вгору. Клешня перервала її політ.
«Господи Ісусе, — подумав Едді, вражений побаченим. — Ну й ножиці».
— Чому ви весь час озираєтеся? — спитав головний.
— Час від часу мені потрібна протиотрута, — відповів Едді.
— Від чого?
— Від вашої пики.
3
Таксист висадив Едді біля однієї з будівель у Кооперативному містечку, подякував за доларові чайові й поїхав геть. Якусь хвилину Едді просто стояв: в одній руці тримав сумку, пальцем другої руки — закинуту за плече куртку. В цій будівлі вони з братом винаймали двокімнатне помешкання. Задерши голову, він дивився на гранітний моноліт будівлі, зведеної в стилі цегляної коробки для крекерів і з таким самим смаком оформленої. Через безліч вікон вона нагадувала Едді тюремний блок камер, а її вигляд справляв на нього настільки ж гнітюче враження, наскільки Роланда — того, іншого —вражав.
«Ніколи, навіть у дитинстві, я не бачив такої високої будівлі, — промовив Роланд. — І їх тут так багато!»
— Еге ж, — погодився Едді. — Живемо, наче мурахи в мурашнику. Тобі цей будинок може подобатися, але скажу тобі, Роланде, він застаріває. Дуже швидко стає ветхим.
По шосе промчалася синя машина. Фургон піцерії повернув і під'їхав ближче до Едді. Той одразу напружився і відчув, як Роланд у його свідомості теж весь підібрався. Можливо, врешті-решт вони вирішили його здихатися.
«Як щодо дверей? — спитав Роланд. — Може, вийдемо? У тебе є таке бажання?» Едді відчув, що Роланд готовий до будь-якого розвитку подій, але його голос звучав спокійно.
«Поки що ні, — сказав Едді. — А раптом вони просто хочуть поговорити? Але будь напоготові».
Він відчував, що ці слова були зайвими, збагнув, що Роланд більш зібраний і готовий рухатися й діяти, навіть у глибокому сні краще, ніж Едді тоді, коли сон не йде на очі.
Фургон із личком усміхненого хлопчака на боці пригальмував у кількох кроках від нього. Вікно місця для пасажира вже опускалося, а Едді дожидався біля входу до свого будинку, точніше, очікував, щоб дізнатися, що ж звідти висунеться — обличчя чи дуло автомата. Довжелезна тінь Едді лежала перед ним на тротуарі, тягнучись уперед від кінчиків кросівок.
4
Вдруге Роланд залишив його самого приблизно через п'ять хвилин по тому, як митники нарешті здалися й відпустили Едді.
Стрілець поїв, але цього було не досить. Йому потрібна була вода, а понад усе — ліки. Поки що Едді не міг допомогти йому з ліками, яких Роланд справді потребував (хоча й припускав, що стрілець правий і Балазар міг би допомогти… звісно, якби захотів), адже звичайнісінький аспірин міг би принаймні збити лихоманку, жар якої Едді відчув, коли стрілець підійшов ближче, аби зняти верхню частину клейкої стрічки. Едді затримався перед кіоском для преси в головному терміналі.
Там, звідки ти родом, є аспірин?
Ніколи не чув про нього. Це чарівне зілля чи ліки?
По-моєму, те і те разом.
У кіоску Едді купив упаковку сильнодіючого анацину. Потім зайшов у снек-бар і взяв кілька довжелезних хот-догів і надвелику «пепсі». Він уже почав мастити сосиски гірчицею та кетчупом (Генрі називав такі довгі хот-доги «Ґодзилла-догами»), аж раптом згадав, що їжа призначалася не йому. Звідки йому знати, а раптом Роландові не до смаку гірчиця й кетчуп? Може, він вегетаріанець. А ще ця хрінотінь може вбити Роланда.
«Вже надто пізно», — подумав Едді. Коли Роланд розмовляв з ним — і діяв, — то Едді знав, що все це відбувається насправді. Коли ж він мовчав, запаморочливе відчуття, що це сон — надзвичайно яскравий сон, який він бачив у літаку компанії «Дельта», рейс 901, що прямував до аеропорту Кеннеді, — неминуче поверталося.
Роланд казав йому, що може проносити їжу в свій світ. Стверджував, що одного разу вже зробив щось подібне, поки Едді спав. Едді не йняв віри, але Роланд запевнив його, що так і було.
«Все одно нам треба бути в біса обережними, — сказав Едді. — За мною стежать двоє митників. За нами. За тим, ким я зараз є, чорт забирай».
«Я знаю, що мусимо бути обережними, — відказав Роланд. — їх не двоє, а п'ятеро». Раптом у Едді з'явилося одне з найдиво-вижніших відчуттів за все його життя. Він не водив очима, але відчув, що вони рухаються. Їх рухав Роланд.
Чоловік у футболці, що вигідно підкреслювала м'язи, розмовляв по телефону.
На лавці сиділа жінка й копирсалася в своїй сумочці.