Крізь час. Темна Вежа II
Шрифт:
І прокотилися. Але настав вечір другого дня, відколи Едді залишив Одетту, сонце вже сіло, а вони досі повільно повзли до того місця, де стояли треті двері. Едді ліг, воліючи відключитися на наступні чотири години, проте за дві години його буквально вирвав зі сну черговий жахливий лемент кішки. Серце несамовито калатало у грудях. Господи, та тварюка достобіса здоровенна, якщо так верещить.
Він побачив, що стрілець звівся на лікоть. Його очі слабо виблискували в пітьмі.
— Готовий? — спитав Едді й повільно звівся на ноги, кривлячись від болю.
— А ти? — знову дуже тихим голосом спитав Роланд.
Едді розім'яв спину, і в ній затріщало так, наче вибухнула низка крихітних феєрверків.
— Ага. Але піймати кайф від чизбургера я б зараз не відмовився.
— А я думав, тобі кортіло курятини.
Едді застогнав.
— Дай спокій, чувак.
На той час, коли сонце освітило пагорби, треті двері вже було добре видно. А за дві години Роланд і Едді були біля них.
«Знову ми всі разом», — подумав Едді, відчуваючи, що зараз, знесилений, гепнеться на пісок.
Але він вочевидь помилявся. Одетти Голмс ніде не було видно. Жодних ознак присутності.
13
— Одетто! — закричав Едді, і тепер його голос був зірваний та хрипкий, як у Одеттиного другого «я».
У відповідь він не почув навіть відлуння, луни, яку міг би помилково прийняти за голос Одетти. Звук від цих низьких вивітрених пагорбів не відбивався. Тут чутно було лише шум хвиль, набагато гучніший на цьому тісному клапті землі, що наконечником стріли впиналася в море. Ритмічний глухий рокіт прибою, що шумів у кінці якогось тунелю, вибитого ним самим у крихкій скелі, накладався на невгамовне пронизливе завивання вітру.
— Одетто!
Цього разу Едді закричав так голосно, що зірвав собі голос: голосові зв'язки шарпнуло щось гостре, наче гострий виступ риб'ячої кістки. Погляд несамовито нишпорив пагорбами, виглядаючи світло-коричневу пляму її долоні, порух, якщо вона трохи підведеться… яскраві бризки крові (не дай Боже) на сіруватому граніті скелі.
Він піймав себе на думці про те, що робитиме, якщо побачить кров. Або знайде револьвер, на сандаловому дереві рукояток якого виднітимуться глибокі відбитки зубів. Подібне видовище могло довести його до істерики, навіть до божевілля, але він усе одно не здавався, шукав цих чи бодай якихось ознак.
Очі нічого не побачили. До вух не долинув жоден, навіть найтихіший звук.
Тим часом стрілець уважно вивчав треті двері. Він очікував, що на них буде написане одне слово, те, яке чоловік у чорному вимовив, коли під час їхньої розмови на запилюженій голгофі перевернув шосту карту таро. «Смерть, — сказав тоді Волтер, — але не для тебе, стрільцю».
Слово, викарбуване на дверях, означало не СМЕРТЬ. Беззвучно ворушачи губами, стрілець прочитав:
«І все-таки це означає смерть», — подумав Роланд, не сумніваючись, що так воно й є.
Озирнутися його змусив голос Едді. Едді йшов геть. Він уже видряпувався на пагорб, досі кличучи Одетту.
На якусь мить Роланд замислився над тим, чи не відпустити його.
А раптом йому пощастить її знайти, можливо, навіть знайти живою, не сильно пораненою й досі Одеттою, а не іншою? Роланд подумав, що вони вдвох могли б влаштувати тут собі таке-сяке життя, що взаємне кохання Одетти та Едді могло б придушити те нічне жахіття, яке називало себе Деттою Волкер. «Так, між ними двома Детті не місце, в міцних обіймах вона б просто задихнулася на смерть», — припустив стрілець. Він був романтиком, своєрідним, жорстким, але романтиком… і все ж досить реалістично ставився до життя, аби знати, що часом любов справді перемагає все. А що буде з ним самим? Навіть якщо йому пощастить добути ліки зі світу Едді, ті ліки, від яких він майже одужав минулого разу, то чи зцілять вони його тепер? Чи зможуть бодай покласти початок одужанню? Зараз він почувався дуже зле і піймав себе на думці, чи надто далеко все зайшло. Ноги й руки боліли, в голові гуло, груди були важкі й забиті мокротинням. Під час нападів кашлю лівий бік озивався різким болем, наче там були поламані ребра. Ліве вухо палало вогнем. «Можливо, — подумав він, — час уже припинити це все. Відступитися».
Зачувши це, його душа запротестувала всіма своїми фібрами.
— Едді! — закричав він, цього разу не закашлявшись. Голос звучав потужно і владно.
Едді повернувся, однією ногою стоячи на сирій землі, а другою опираючись на скелястий виступ.
— Уперед, — відповів він і злегка повів рукою від себе. Цей жест красномовно свідчив, що він хоче позбутися стрільця, аби той не заважав йому займатися справжньою справою, важливою справою — пошуком Одетти та її порятунком (якщо доведеться рятувати). — Все нормально. Іди шукай те, що тобі треба. Коли повернешся, ми обоє будемо тут.
— Сумніваюсь.
— Я мушу її знайти. — Погляд Едді, яким той подивився на Роланда, був дуже молодим і беззахисно відкритим. — Справді мушу.
— Я розумію, що ти кохаєш, і розумію твою потребу, — відказав стрілець. — Але я хочу, щоби цього разу ти пішов зі мною, Едді.
Едді витріщився на нього й дивився довго-предовго, наче не вірячи власним вухам.
— Піти з тобою, — нарешті промовив він, досі перебуваючи в полоні своїх думок. — 3 тобою піти! Боже милосердний, по-моєму, я щойно почув усе. Усе, парам-папам. Минулого разу, коли ти так наполягав, аби я лишився з тобою, ти хотів випробувати долю й перевірити, чи я переріжу тобі горлянку.
Цього разу ти хочеш скористатися з нагоди, аби щось перегризло горло їй.
— Можливо, це вже сталося, — сказав Роланд, знаючи, проте, що це неправда. Можливо, Дама поранена, але не мертва — це було йому відомо достеменно.
На жаль, Едді теж знав. За той тиждень чи десять днів, протягом яких юнак не вживав свого наркотику, його інтелект помітно загострився. Едді показав на двері. — Ти чудово знаєш, що ні. Якби вона померла, цієї хрінової штуковини тут би не було. Хіба що ти брехав, коли казав, що без трьох нас вона ні фіга не буде фуричити.
Едді хотів було повернутися до пагорба, але Роланд поглядом прикував його до землі.
— Гаразд, — відповів стрілець. Його голос звучав майже так само м'яко, як і тоді, коли він звертався до жінки, що знемагала в полоні за ґратами сповненого ненависті обличчя й верескливого голосу Детти. — Вона жива. Але якщо так, то чому вона не відгукнулася, ти ж так голосно її кликав?
— Ну… може, один із тих кошаків кудись її потяг. — Та голос Едді звучав непереконливо.
— Кошак би її загриз, зжер, скільки влізло, а решту покинув. Максимум, на що він був би спроможний, — відтягти її тіло в затінок, аби повернутися вночі й доїсти м'ясо, яке, можливо, ще не зіпсувалося на сонці. Але в такому разі двері б зникли. Коти не схожі на комах, які спочатку паралізують свою жертву, а потім відтягують їжу кудись у закуток, аби поласувати пізніше, і тобі це відомо.