Крізь час. Темна Вежа II

Кінг Стівен

— Вилупок не пропаде. Вилупок звик виживати. Едді відвів погляд.

— Я… По-моєму, я шкодую, що так тебе обізвав, Роланде. У мене був… — Зненацька він різко розсміявся. — У мене був дуже тяжкий день.

Роланд знову посміхнувся.

— Так, — сказав він. — Це точно.

5

Того дня вони продемонстрували найкращий результат за весь час, але коли сонце розгорнуло свою золотисту доріжку на поверхні океану, в полі зору досі не було жодних дверей. І хоча Одетта переконувала його, що вона чудово

протримається ще півгодини, Едді оголосив зупинку й підняв її з крісла. Він переніс жінку на рівну ділянку поверхні, що на вигляд була досить гладенькою, взяв подушки зі спинки й сидіння візка та підмостив під неї.

— О Господи, як же приємно потягнутися! — видихнула вона. — Але… — її чоло спохмурніло. — У мене з голови не йде той чоловік, Роланд. Він там сам-один, і я не можу повністю розслабитися, все думаю про нього. Едді, хто він такий? Що він таке? — І майже запізніла думка: — І чому він так багато кричить?

— Просто, по-моєму, у нього така вдача, — сказав Едді й, обірвавши розмову, відійшов назбирати каміння. Роланд дуже рідко підвищував голос. Едді пригадав, що стрілець трохи покричав сьогодні вранці — НА ХЕР набої! —але решта спогадів були фальшивими: вони походили з того часу, коли вона вважала, що вона Одетта, а насправді була Деттою.

Діючи за вказівками стрільця, він убив трьох омарів і так захопився останнім, що недогледів четвертого, котрий наближався справа, і лише в останню мить встиг відскочити. Едді побачив, як клешні потвори зімкнулися на пустому місці, де лише секунду тому була його нога, і на згадку прийшли відкушені пальці стрільця.

Коли останні промені денного світла зникли з західного неба, молодий чоловік приготував м'ясо над багаттям, розкладеним із сухого хмизу. Тепер шукати потрібне паливо було значно легше й простіше — цьому сприяли близькість пагорбів і рослинність, різновидів якої побільшало.

— Погляньте-но, Едді! — вигукнула Одетта, показуючи на щось угорі.

Підвівши погляд, він побачив одну-єдину зірку, що мерехтіла на грудях ночі.

— Хіба не прекрасно?

— Так, — сказав Едді, і його очі раптом наповнилися слізьми. Де ж він був усе своє довбане життя? Де був, що робив, хто був із ним, поки він це робив, і чому йому раптом стало так паскудно на душі, наче йому туди хтось нагидив?

Її підняте обличчя було жахливим і невідпорним у своїй красі та в цьому світлі, але його власниця навіть не підозрювала про свою красу. Вона просто дивилася на зірку широко розплющеними зачудованими очима і лагідно сміялася.

— Зайнялась-замерехтіла перша зіронька-зоря, — проказала Одетта і замовкла. Потім подивилася на нього. — Знаєте цей вірш, Едді?

— Ага. — Едді не підводив голови. Його голос звучав досить чітко, але якби він підвів очі, то Одетта побачила б, що він плаче.

— Тоді продовжуйте разом зі мною. Але ви маєте подивитися.

— Добре.

Витерши сльози долонею, він теж подивився на зірку.

— Зайнялась-замерехтіла… — Жінка подивилася на Едді, й він підхопив:

— …перша зіронька-зоря.

Вона простягнула руку, навпомацки шукаючи його руки, і

він стиснув її. Одна рука була чарівного світло-коричневого відтінку, інша — ніжно-білою, як груди голуба.

— Щойно спалах я піймав, вмить бажання загадав, — урочисто промовляли вони в унісон. Зараз вони були хлопчиком і дівчинкою, а не чоловіком і жінкою, якими стануть пізніше, коли западе глупа ніч і Одетта спитає його, чи він не спить, а Едді відповість, що не спить, і тоді вона спитає, чи він не обійме її, бо їй холодно. — Зіронько ясная, зоре прекрасная, ще яскравіше гори…

Вони обмінялися поглядами, і він побачив, що по Одеттиних щоках котяться сльози. І його очі знову зволожилися, та тепер він не дбав про те, аби приховати від неї, що плаче. Бо сльози принесли не сором, а невимовне полегшення.

Вони посміхнулися одне одному.

— Диво чарівне мені сотвори, — продовжив Едді, а сам подумав: «Прошу, нехай це завжди будеш ти».

— Диво чарівне мені сотвори, — луною підхопила вона і подумала: «Якщо мені судилося померти в цьому дивному місці, прошу, нехай я не дуже страждатиму і нехай цей добрий юнак буде зі мною».

— Вибачте, що я розплакалася, — сказала вона, витираючи очі. — Зазвичай я такого не роблю, але сьогодні…

— …був дуже важкий день, — закінчив він її думку.

— Так. А вам потрібно поїсти, Едді.

— Вам теж.

— Сподіваюся, мені не стане від цього зле, як раніше. Він посміхнувся.

— Навряд чи.

6

А пізніше, коли над їхніми головами в повільному танці оберталися чужі галактики, вони кохалися, відчуваючи, що ніколи раніше це не було так солодко і не наповнювало такою радістю.

7

З першим проблиском зорі вони вже вирушили в путь і мчали вперед. Коли настала дев'ята ранку, Едді пошкодував, що не спитав у Роланда, що їм робити, коли схили остаточно заглушать узбережжя, а жодних дверей у полі зору не буде. Схоже, Це питання наразі було актуальним, бо, поза всіляким сумнівом, наближався кінець узбережжя. Схили підступали все ближче й ближче, діагоналлю спускаючись до моря.

Сам берег вже, по суті, перестав бути берегом, бо земля стала твердою і досить рівною. Більша частина каміння, що стирчало з-під землі, зникла. «Мабуть, його змило повінню в котрийсь із дощових сезонів», — подумав Едді. Проте відколи він у цьому світі, з неба ще не впало жодної краплини. Декілька разів воно захмарювалося, а потім вітер знову розганяв хмари.

О дев'ятій тридцять Одетта почала гукати:

— Зупинися, Едді! Стоп!

Він так різко зупинив візок, що Одетті довелося вхопитися за бильця, аби не випасти. І вмить опинився перед нею.

— Вибач, — сказав він. — З тобою все гаразд?

— Я в порядку. — І Едді зрозумів, що помилився: то було хвилювання, а не сигнал тривоги. Вона показала кудись пальцем. — Он там! Бачиш?

Він приклав руку дашком до очей, але нічого не побачив. Потім примружився. На мить йому здалося… ні, ясна річ, це було просто спекотне марево, що піднімалося з утрамбованої землі.