Країна розваг
Шрифт:
Я підняв руку. Він кивнув і запитав, як мене звати.
– Девін Джонс, сер.
– Хлопче, ще раз я почую, що ти мене так назвав, – вилетиш звідси.
– Девін Джонс, Батя. – Називати його «йди сюди, старий сучий сину» я ще був морально не готовий. Може, згодом, коли ми роззнайомимося ближче.
– Отак, – кивнув він. – Що в тебе на думці, Джонсі? Окрім цієї кучми рудого волосся?
– А що означає «карні-від-карні»?
– Це означає, що ти як старий Істербрук. Його батько працював на «карнавалах» – масових ярмаркових розвагах з атракціонами ще в часи Запорошеного казана [26] , а його дід –
26
Низка катастрофічних пилових бур, що сталися в преріях США та Канади протягом 1930–1936 рр. Інша назва – Брудні тридцяті.
– Та ви приколюєтесь! – екзальтовано вигукнув Том.
Від холодного погляду, яким зміряв його Батя, Том трохи притих, хоча вгамувати його було в принципі непросто.
– Синку, ти знаєш, що таке історія?
– Е-е… Те, що було в минулому?
– Нє. – Він затягнув шнурівку на брезенті. – Історія – це колективне і предковічне лайно людської раси, величезна і щораз більша купа лайна. Ми стоїмо на її верхівці, але вже зовсім скоро нас накриють какашки прийдешніх поколінь. Ось чому одяг ваших батьків такий дивний на старих фотографіях, і це лише один приклад. Тому раджу вам, як людям, котрим судилося бути похованими під гівном дітей і правнуків, дарувати трошечки більше прощення.
Том розтулив рота (мабуть, хотів дотепно відповісти), та таки вирішив за краще помовчати.
Озвався Джордж Престон, ще один учасник команди «Біґль».
– А ви карні-від-карні?
– Нє. Мій батько розводив худобу на ранчо в Ореґоні, а тепер брати переганяють стада. Я в сім’ї паршива вівця і, чорт забирай, пишаюся цим. Усе, якщо запитань більше нема, пора облишити дурниці й переходити до справ.
– А можна ще одне-єдине? – спитала Ерін.
– Лише тому, що ти красунька.
– А що означає «носити шкуру»?
Батя Аллен розплився в усмішці й сперся руками на стійку своєї будки.
– Скажіть мені, юна леді, а ви маєте здогади, що це може бути?
– Ну… так.
Усмішка стала ще ширшою, у роті керівника нашої нової команди показалися обидва жовтуваті ікла.
– Тоді ви, мабуть, на правильному шляху.
Що я робив у «Джойленді» того літа? Та все. Продавав квитки. Штовхав тачку з попкорном. Продавав порції торта «Мурашник», цукрову вату, видав трильйон хот-доґів (які ми називали веселими догами – та ви, мабуть, здогадувалися про це). Власне, саме веселий дог і призвів до того, що моє фото з’явилося в газеті, хоча той злощасний цуциколик продав не я. То був Джордж Престон. Я працював рятувальником, як на пляжі, так і на Озері щастя – басейні, в який спускалася гірка «Плюсь-Хрясь». Я танцював у лінію в селі Виляй-Крути з іншими учасниками команди «Біґль» під «Пташиний біт», «Чи втратить твоя жувальна гумка свій смак на стовпчику ліжка за ніч», «Ріппі-Реппі, Зіппі-Зеппі» та купу інших безглуздих пісеньок. А ще я відпрацював (здебільшого з радістю) нянькою без ліцензії. У Виляй-Крути існував ухвалений бойовий клич для зустрічі з зарюмсаною дитиною: «Ти оце всміхаєшся губами донизу, а треба губами догори!» – і я не лише обожнював це казати, я досяг у цьому певної майстерності. Саме у Виляй-Крути я вирішив, що мати дітей у майбутньому – це хороша ідея, а не мрія, приправлена смаком Венді.
Я (разом з іншими привітними помічниками) навчився блискавично перебігати з одного кінця «Джойленду» в інший – або завулками за будками, павільйонами, атракціонами й кіосками, або одним
Я навчився говорити говіркою. Деякі слова й фрази (наприклад, шаром – для безкоштовного шоу чи зійшов на покидь – про атракціон, який зламався) були суто карнавальними й старими, як світ. Інші ж, приміром, кнопки – про гарненьких дівчат і фумпи – про хронічних скигліїв, були суто джойлендівським жаргоном. Я думаю, в інших парках є свої варіанти говірки, проте переважно вони завжди карні-від-карні. Молоточавка – це ховрашок (зазвичай фумп), який ниє, коли доводиться стояти в черзі. Остання година дня (у «Джойленді» з десятої до одинадцятої вечора) називалася здувом. Ховрашок, який програвав у котрійсь будці й вимагав назад свої бабки, був баблочавом. Донікер – це туалет. Наприклад: «Гей, Джонсі, збігай-но в донікер біля «Ракети на Місяць», там якийсь тупий фумп наригав у раковину».
Усі ми легко навчилися продавати різні товари («стояти на точках»), бо штовхати візок з попкорном чи працювати за прилавком сувенірної крамнички може кожен, хто вміє видати покупцеві решту. Керувати атракціонами було не набагато важче, проте попервах лячно, бо від тебе залежали життя, і серед них чимало дитячих.
– На урок прийшов? – поцікавився Лейн Гарді, коли я підійшов до «Колеса Кароліни». – Це добре. Саме вчасно. Парк відчиняється за двадцять хвилин. Ми робимо все так, як на флоті, – побачив, зробив, навчив товариша. Той пухкий парубійко, біля якого ти стояв…
– Том Кеннеді.
– Так. Оце саме Том Кеннеді вивчає «Диявольські вагончики». Скоро – може, навіть сьогодні вдень, – він передасть тобі свої знання, а ти навчиш його керувати колесом. До речі, це австралійське колесо, тобто повертається воно проти годинникової стрілки.
– А це важливо? – спитав я.
– Нє. Але я подумав, що тобі буде цікаво. Їх таких декілька штук усього на всі Штати лишилося. У нього є дві швидкості: повільно і дуже повільно.
– Бо це старенький атракціон.
– В яблучко. – Він продемонстрував, як працює довгий важіль, який пересував у мене на очах того дня, коли я отримав роботу, а потім сказав, щоб я взявся за гумову ручку важеля. – Відчуваєш, як він клацає, коли перемикається?
– Так.
– А так зупиняєш. – Він накрив мою руку своєю і перевів важіль уперед до кінця. Цього разу клацнуло відчутніше, і велетенське колесо одразу ж зупинилося. Кабінки легенько гойдалися. – Поки що все зрозуміло.
– Здається, так. Слухайте, а мені не потрібен дозвіл чи якась ліцензія, щоб керувати цією махиною?
– Але ж права в тебе є?
– Так, видані штатом Мен, але…
– У Південній Кароліні від тебе не вимагається нічого, крім чинних водійських прав. Згодом введуть якісь обмеження, так завжди буває, але цього року принаймні достатньо і прав. А тепер будь уважний, бо я розказуватиму про найважливіше. Бачиш ту жовту смугу на боці корпуса?
Я бачив. Вона була якраз праворуч від пандуса, що вів до атракціону.
– На дверцятах кожної кабінки є перевідна картинка з зображенням веселого песика. Коли побачиш, що песик порівнявся з жовтою смугою, зупиняй, і кабінка стане так, щоб люди могли зійти. – Він знову пересунув важіль вперед. – Бачиш?