Країна розваг
Шрифт:
Я підтвердив.
– Поки колесо не нахнябиться…
– Що?
– Не заповниться. «Нахняблений» означає повний. Не питай чому. Так от, поки колесо не нахнябиться, ти перемикаєш з «дуже повільно» на «стоп». А коли в усі кабінки наб’ється люду – а так воно й буде, якщо літо виявиться хорошим, – переводь важіль на звичайну повільну швидкість. У них є чотири хвилини. – Він показав на радіоприймач у валізі. – Це мій брехунець, але правило таке: коли керуєш атракціоном, контролюєш музику. Дивись тільки, щоб не було гучного року – ну там, «Ху», «Зеп», «Стоунз», – поки сонце не сяде.
– Зрозуміло. А як їх висаджувати?
– Так само. Дуже повільно, стоп. Дуже повільно, стоп. Завжди вирівнюй жовту смужку з веселим песиком, і кабінка опинятиметься чітко навпроти пандуса. У тебе повинно виходити десять повних обертів на годину. Якщо колесо щоразу буде повне, це майже сімсот відвідувачів, тобто майже д-нота.
– А по-нашому?
– П’ятсот.
Я невпевнено подивився на нього.
– Мені ж не доведеться тут стояти, правда? Тобто це ваш атракціон.
– Малий, це атракціон Бредлі Істербрука. Як і решта. А я лише працівник, хоч і служу тут уже кілька років. В основному цим підйомником керуватиму я, але не весь час. Слухай, не парся ти так. Є парки, де колесом правлять напівп’яні байкери, з ніг до голови вкриті татуюваннями, і якщо вони на це здатні, то ти й поготів.
– Якщо ви так вважаєте.
Лейн махнув рукою.
– Ворота вже відчинені, от-от ховрашки юрбою ринуть по Джойленд-авеню. Перші три заїзди ти побудеш коло мене. Потім навчиш решту своєї команди, з голівудською кралечкою включно. Добре?
Нічого доброго я навіть близько не бачив – я мусив відправляти людей на висоту сто сімдесят футів [27] після п’ятихвилинного навчання? То було божевілля.
Гарді взяв мене за плече.
– Джонсі, у тебе все вийде. Тому ніяких «якщо ви так вважаєте». Скажи «добре».
27
51 м.
– Добре, – сказав я.
– Хороший хлопчик. – Він увімкнув радіо, під’єднане до гучномовця на корпусі колеса. Під акомпанемент пісні «Висока показна жінка в чорній сукні» гурту «Холліз» Гарді витяг із задньої кишені джинсів рукавички із сирицевої шкіри. – І візьми собі пару таких – знадобляться. А ще вже вчися зазивати народ. – Він схилився, витяг із всюдисущого помаранчевого ящика мікрофон, поставив ногу на ящик і заходився розігрівати натовп.
– Підходьте, не журіться, на колесі прокотіться, бігом-бігом, поки літо кругом, підніміться нагору, де повітря прозоре, веселощів не цурайтесь, на колесо всідайтесь.
Гарді опустив мікрофон і підморгнув мені.
– Отакий у мене типу заклик. Налий мені чарку-дві, і він стане набагато кращим. А ти придумай собі свій.
Першого разу, коли я керував колесом сам, у мене від жаху трусилися руки. Та вже наприкінці того першого тижня я крутив його, як профі (хоч Лейн і сказав, що над закликом мені ще працювати і працювати). Також я навчився керувати «Чашками-кружляшками» і «Диявольськими вагончиками»… хоча у випадку останніх усе управління зводилося до того, щоб натискати зелену кнопку «ПУСК», червону кнопку «СТОП» і відчіпляти машинки одна від одної, коли лохи зіштовхувалися гумовими бамперами, тобто щонайменше чотири рази за чотирихвилинне катання. Та тільки розваги на машинках не називалися катанням – кожен заїзд називали «бумом».
Я вивчив говірку, вивчив географію (як під-, так і надземну), навчився стояти на точках, управлятися в будці й нагороджувати плюшевими іграшками симпатичних кнопок. Щоб засвоїти це все, мені знадобилося близько тижня, ще два тижні пішло на те, щоб я почувся більш-менш комфортно. Одначе, що таке «носити шкуру», я дізнався десь о пів на першу в перший же робочий день. З моїм щастям (у прямому чи переносному сенсі) саме тоді у Виляй-Крути нагодився Бредлі Істербрук. Він сидів на лавці та їв свій звичний обід із зародків квасолі й тофу (не зовсім характерний для парку розваг хавчик, проте не слід забувати, що травна система в Істербрука перестала бути новою ще в часи самогону і першої хвилі фемінізму [28] ).
28
Ідеться про 1920-ті роки.
Після свого першого експромту в ролі веселого песика Гові я досить часто носив шкуру. Бо, бачте, мені це добре вдавалося. І містер Істербрук знав, що мені це добре вдається. Я саме був у шкурі, коли приблизно через місяць зустрів на Джойленд-авеню дівчинку в червоній кепці.
Так, першого дня я почувався, мов у психлікарні. До десятої правив колесом разом із Лейном Гарді, потім наступні дев’яносто хвилин – сам-один, бо він бігав парком і гасив вогні, які запалили на честь дня відкриття. На той час я вже перестав боятися, що колесо зламається й вийде з-під контролю, мов та карусель у старому фільмі Альфреда Гічкока. Найстрашнішим було те, як беззастережно довіряли мені люди. Жоден батько, що привів дітлахів на мій заклик, не запитав мене, чи я знаю, що роблю. Потрібної кількості обертів колесо в мене не зробило – я так сильно зосереджувався на тій клятій жовтій смузі, що голова розболілася, але всі мої оберти були нахняблені.
Одного разу до мене підійшла Ерін, гарна, як на картинці, у зеленій суконьці голівудської кралечки, й сфотографувала кілька сімейних груп, які чекали в черзі. Мене вона теж зняла – досі та картка десь лежить. Коли повне колесо почало обертатися, вона вхопила мене за руку. На лобі в неї виступили бісерини поту, губи розійшлися в усмішці, очі сяяли.
– Скажи, класно? – спитала вона.
– Поки я нікого не вбив, то так, класно.
– Якщо раптом якесь мале випаде з кабінки, обов’язково злови його. – І побігла геть у пошуках нових жертв для фото, залишивши мене наодинці з новим страхом. Людей, охочих позувати вродливій рудій літнього ранку, не бракувало. І насправді вона мала рацію. Відчуття було класне.
Десь о пів на дванадцяту повернувся Лейн. На той час я вже доволі вправно обходився з колесом, але передав йому рудиментарний пульт управління з певним полегшенням.
– Джонсі, хто в тебе керівник команди? Ґері Аллен?
– Саме так.
– Тоді йди до його бам-будки й спитай, які в нього є для тебе завдання. Як пощастить, він відправить тебе на лежбище пообідати.
– Що таке лежбище?
– Місце, куди йде обслуга, коли випадає вільний час. У більшості парків це парковка чи взагалі місце за воротами позаду вантажівок. Але в «Джойленді» все люкс. На перетині Бульвару й Нижньої Дороги гінчаків є гарна кімната відпочинку. Спустися сходами між надуванням кульок і метанням ножів. Тобі там сподобається, але йти на перекус можна, лише коли Батя дозволить. Я з тим старим покидьком заїдатися не стану. У нього своя команда, у мене – своя. У тебе є обіднє відерце?
– Я не знав, що треба було щось таке з собою брати.
Він усміхнувся на всі тридцять два.
– По ходу навчишся. А поки що забіжи до Ерні – на ту точку, де продають смажену курятину, з великим пластмасовим півнем угорі. Покажи йому своє посвідчення працівника «Джойленду», і він дасть тобі знижку для своїх.
Смажену курятину в Ерні я таки скуштував того дня, але тільки о другій годині. У Баті були для мене інші плани.
– Іди в костюмерну – це трейлер між офісом паркових послуг і столяркою. Скажи Дотті Лассен, що це я тебе прислав. Чортова баба шнурує свій корсет.