Країна розваг
Шрифт:
– Хочете, я спершу допоможу вам перезарядити? – Тир теж був нахняблений, біля стійки юрмилися школярі, котрим не терпілося виграти ексклюзивні плюшеві іграшки. Позаду стрільців уже вишикувалися в три ряди інші лохи (так я їх уже подумки називав). Розмовляючи зі мною, Батя Аллен ні на мить не облишив перезаряджати.
– Чого я хочу, то це щоб ти сів на свого поні й поїхав. Я цю хрінь робив ще задовго до твого народження. До речі, ти хто, Джонсі чи Кеннеді? Я знаю, що ти не довбень у студентській кепці, але поза тим згадати не можу.
– Я Джонсі.
– Що ж, Джонсі, ти проведеш у Виляй-Крути пізнавальну годину. Принаймні для дітлахів пізнавальну. Для тебе, може, й не надто. – Він вишкірив жовті ікла у фірмовій усмішці Баті Аллена, тій, що робила його схожим на акулу в літах. – Насолоджуйся хутряним костюмчиком.
У костюмерній теж була філія психлікарні. В усі боки бігали якісь жінки. Дотті Лассен, сухорлява дамочка, якій корсет був потрібен, як мені черевики на підборах, налетіла на мене, щойно я зайшов у двері. Запустивши пальці з довгими нігтями мені під пахву, вона потягла мене повз костюми клоунів, ковбоїв, велетенський костюм дядька Сема (ходулі стояли поряд біля стіни), кілька суконь принцеси, вішак з суконьками голівудських кралечок і вішак старомодних купальників у стилі пустотливих дев’яностих… котрі, як я дізнався згодом, ми приречені були вдягати, виконуючи обов’язки рятувальників. У глибині її захаращеної маленької імперії виднілося з десяток сплощених костюмів собаки. Собаки Гові, веселого песика, якщо бути точним, з його радісною усмішкою я-кретин-і-щасливий-від-цього, великими блакитними очима й пелехатими нашорошеними вухами. По спинах костюмів від шиї до основи хвоста бігли змійки.
– Господи, який ти велетень, – зітхнула Дотті. – Слава Богу, що минулого тижня я забрала з ремонту один надвеликого розміру. Хлопець, що надягав його останнім, порвав під обома пахвами. Під хвостом теж була дірка. Мабуть, мексиканське їдло споживав. – Вона зняла Гові розміру XL з вішака й рвучким рухом притулила його мені до рук. Хвіст огорнув мою ногу, мов пітон. – Ти підеш у Виляй-Крути, тобто побіжиш, чорт забирай. Цим повинен був займатися Бутч Гедлі з команди «Корґі» – принаймні я так думала, – але він каже, що вся його команда зайнята ключем до парку. – Я зеленого поняття не мав, що б це могло означати, а Дотті не дала мені змоги розпитати. Вона картинно закотила очі (це могло означати одне з двох: або добрий гумор, або божевілля) і повела далі: – Ти скажеш: «А що в цьому такого?» А я скажу тобі, що такого, зелений: там часто обідає містер Істербрук, він завжди там обідає у перший день, коли ми відкриваємося, і якщо там не буде Гові, він страшенно засмутиться.
– І хтось втратить роботу?
– Ні, просто страшенно засмутиться. От попрацюєш тут трохи й дізнаєшся, чому вже це дуже погано. Ніхто не хоче його розчаровувати, бо він велика людина. Мабуть, це чудово, але важливіше те, що він хороший. У цьому бізнесі хороші люди трапляються рідше, ніж зуби в курки. – Вона обміряла мене поглядом і заскімлила, наче тваринка, що втрапила лапою в пастку. – Господи Ісусе, який же ти великий. І новачок – зелений, мов та трава. Але тут уже нічого не вдієш.
У мене був мільярд запитань, але язик мов заціпило. Усе, що я міг, – мовчки дивитися на здутого Гові, котрий у відповідь витріщався на мене. Знаєте, ким я почувався тієї миті? Джеймсом Бондом, у тому фільмі, де його прив’язують до якогось дивного приладдя для вправ. «Ви сподіваєтеся, що я заговорю? – питає він у Ґолдфінґера, і той відповідає з гумором, від якого мороз продирає по шкірі: – Ні, містере Бонд! Я сподіваюся, що ви помрете». Я був прив’язаний до машини для щастя замість машини для вправ, але принцип був той самий, ага. Байдуже, скільки зусиль я докладав, щоб усе встигати того дня, клята штука однаково крутилася швидше.
Конец ознакомительного фрагмента.