Країна розваг
Шрифт:
Я поцілував його в колючу щоку. Того ранку він не голився.
– Спасибі.
– Синку, ти навіть не уявляєш, який я радий тобі допомогти. – Він витяг з кишені хустинку і спокійно, без найменшого збентеження промокнув очі. – Вибач, що пустив сльозу. Важко, коли діти тебе покидають. Колись ти сам це зрозумієш. Та сподіваюся, якась хороша жінка складе тобі компанію після їхнього від’їзду.
Я згадав слова місіс Шопло: «Мати дітей – великий ризик».
– Тату, з тобою все буде в порядку?
Він поклав хустинку назад у кишеню і всміхнувся мені, широко й невимушено.
– Дзвони мені час від часу, і тоді точно буде. А ще не дозволяй, щоб тебе примушували лазити по тих клятих американських гірках.
Мені ця думка здалася доволі привабливою, але я пообіцяв йому, що не дозволю.
– І… – Але я так і не почув того, що батько хотів сказати далі – щось порадити чи застерегти, – бо він показав кудись пальцем. – Ти диви!
За п’ятдесят ярдів попереду з лісу вийшла лань. Вона обережно переступила через іржаву залізничну рейку і стала на зарослі шпали, де бур’ян і золотушник діставав їй до боків. Там вона зупинилася й спокійно дивилася на нас, нашорошивши вуха. Що мені запам’яталося тієї миті, то це тиша. Жоден птах не співав, жоден літак не дзижчав у височіні. Якби мама була з нами, вона б уже вхопила фотоапарат і несамовито фотографувала. Від думки про це моє серце пройняла така туга, якої я не відчував уже багато років.
Я обійняв тата і на мить міцно притиснув до себе.
– Тату, я люблю тебе.
– Я знаю, – сказав він. – Я знаю.
Коли я озирнувся, лані вже не було. А за день поїхав і я.
Коли я повернувся в Гевенз-Бей, у великий сірий будинок у кінці Мейн-стрит, табличку, викладену з мушель, уже зняли й поклали в комору, бо всі кімнати у місіс Шопло були зайняті на літо. Я подумки подякував Лейну Гарді за пораду застовпити собі житло. Літні загони робітників «Джойленду» вже прибули, і всі будинки в місті, де здавали в оренду житло, були залюднені.
На другому поверсі, крім мене, мешкала Тіна Екерлі, бібліотекарка. Кімнати на третьому поверсі місіс Шопло здала гнучкій, мов тростина, рудоволосій студентці факультету мистецтв Ерін Кук та дебелому четвертокурснику з Ратґерського універу Тому Кеннеді. Ерін, котра слухала курси фотографії в старших класах та в Барді [19] , найняли на роботу голівудською кралечкою. Що ж до нас із Томом…
– Привітні помічники, – сказав він. – Інакше кажучи, загальне працевлаштування. Ось який рядок той Фред Дін позначив галочкою на моїй анкеті. А в тебе?
19
Коледж вільних мистецтв у штаті Нью-Йорк.
– Те саме, – відповів я. – Здається, це означає, що ми прибиральники.
– Сумніваюся.
– Справді? Чому?
– Бо ми білі. – І хоча свою частку прибирання нам таки довелося вигребти, зрештою виявилося, що в цілому Том мав рацію. Команда прибиральників (двадцять чоловіків і понад тридцять жінок, одягнених у комбінезони з нашивками веселого песика Гові на нагрудних кишенях) всуціль складалася з гаїтянців і домініканців, і майже напевно в них не було документів. Вони жили окремо, у селі за десять миль углиб материка, а на роботу їх привозили й відвозили на двох списаних шкільних автобусах. Ми з Томом заробляли по чотири долари за годину, Ерін – трохи більше. Бог його знає, скільки платили прибиральникам. Звісно, їх експлуатували в хвіст і в гриву, і те, що на всьому півдні було повно нелегальних робітників, яким жилося набагато гірше, нікого не виправдовує, так само, як і те, що це було сорок років тому. Хоча одна маленька деталь: їм ніколи не доводилося носити шкуру. Як і Ерін.
Не те, що нам із Томом.
У вечір перед першим робочим днем ми втрьох сиділи у вітальні «Maison [20] Шопло», знайомилися ближче й розмірковували вголос, яким буде літо. Поки ми розмовляли, над Атлантикою зійшов місяць, такий самий спокійний і прекрасний, як і лань, котру ми з батьком бачили на старій залізничній колії.
– Та це ж парк розваг, – сказала Ерін. – Що там може бути важкого?
– Легко тобі казати, – заперечив Том. – Не ти ж митимеш зі шланга «Чашки-кружляшки» після того, як цілий загін малих бойскаутів десь у середині поїздки покаже, що їв на обід.
20
Дім, особняк (спотворене фр.).
– Я підключатимусь, коли буде необхідно. Якщо доведеться не тільки робити знімки, а й блювотиння витирати, то так і буде. Мені потрібна ця робота. Наступного року мені в потилицю дихає магістратура, а грошей катма.
– Нам усім треба постаратися потрапити в одну команду, – сказав Том.
Зрештою так і вийшло. Усі робочі загони в «Джойленді» називалися собачими іменами. У нас була команда «Біґль».
Саме тоді у вітальню зайшла Еммаліна Шопло з тацею, на якій стояло п’ять келихів. Поряд ішла міс Екерлі, каланча з величезними очима за скельцями окулярів, що робили її схожою на Джойс Керол Оутс [21] , несучи пляшку. Том Кеннеді просяяв.
21
Джойс Керол Оутс (нар. 1938 р.) – американська письменниця, прозаїк, поет, драматург, критик.
– Це, якщо я не помиляюся, французький імбирний ель? Трішечки занадто елегантно, щоб бути шипучкою з супермаркету.
– Це шампанське, – відказала місіс Шопло. – Проте, якщо ви сподіваєтеся на «Моет-е-Шандон», юний містере Кеннеді, то будете розчаровані. Це не «Колд Дак» [22] , але й не дорогезний вишуканий напій.
– За своїх нових колег не скажу, – промовив Том, – але як людина, чиї смакові пристрасті формувалися під впливом вина з пакетів, я навряд чи буду розчарований.
22
«Холодна качка» (англ.) – марка недорогого шампанського.
Місіс Шопло всміхнулася.
– Я завжди так відзначаю початок літа. На удачу. Наче працює. Досі я ще не втратила жодного сезонного пожильця. Беріть по келиху. – Ми зробили так, як нам було сказано. – Тіно, наллєш?
Коли фужери були повні, місіс Шопло піднесла свій догори, ми наслідували її приклад.
– За Ерін, Тома й Девіна, – проголосила вона. – Нехай їхнє літо буде чудовим, а шкура носиться лише в прохолодні дні.
Ми цокнулися й випили. Нехай то було й не дороге шампанське, та смакувало воно збіса добре і його лишалося достатньо, щоб ми зробили ще по ковтку. Наступний тост запропонував Том.
– За місіс Шопло, яка дає нам прихисток від бурі!
– Ой, дякую, Томе, мені дуже приємно. Але знижки за оренду не сподівайся.
Ми випили. Я поставив келих, відчуваючи, що трохи сп’янів.
– А що то за шкура, яку треба носити? – спитав я.
Місіс Шопло і міс Екерлі перезирнулися і всміхнулися. Відповіла бібліотекарка, хоча навряд чи це можна було вважати відповіддю.
– Побачиш, – сказала вона.
– Діти, допізна не сидіть, – порадила місіс Шопло. – Вам рано вставати. Вас чекає кар’єра в розважальному бізнесі.