Країна розваг
Шрифт:
«Ви бачите в моєму майбутньому вродливу жінку з темним волоссям?» – спитав я.
«Ні. Вона в твоєму минулому».
Гарді дивився на мене уважно.
– Що таке? Муху проковтнув?
– Та нічого, – сказав я.
– Колися, синку. Вона нагодувала тебе правдою чи туфтою? Наживо чи «Меморекс» [13] ? Скажи таткові.
– Туфтою, я впевнений. – Я глянув на годинник. – У мене автобус о п’ятій, не хочу на нього спізнитися, бо не встигну на поїзд до Бостона о сьомій.
13
Рекламне
– Та часу ще повно. Де жити збираєшся влітку?
– Я про це якось не думав.
– Можеш дорогою на автостанцію зайти до місіс Шопло. Літній обслузі багато хто в Гевенз-Беї здає житло, але в неї найкраще. За всі ці роки вона багатьох привітних помічників прихистила. Її дім легко знайти, він у кінці Мейн-стрит на узбережжі. Велике ранчо, стіни в сірий колір пофарбовані. На ґанку висить табличка. Ти її не пропустиш, бо вона викладена з мушель, що потроху відвалюються. «ПЛЯЖНИЙ ГОТЕЛЬ МІСІС ШОПЛО». Скажи їй, що ти від мене.
– Добре, скажу. Спасибі.
– Якщо винайматимеш кімнату там, зможеш ходити сюди по пляжу й замість бензину витратиш гроші на щось корисніше. Наприклад, на танці сходиш у вихідний. Приємно починати ранок із прогулянки пляжем. Хай щастить, хлопче. Приїжджай, попрацюємо. – Він простягнув руку. Я потис і ще раз йому подякував.
Гарді заронив у мені цю думку, і я вирішив назад до містечка прогулятися пляжем. Так я зберіг би двадцять хвилин очікування на таксі, яке однаково не міг собі дозволити. Я вже був майже біля дерев’яних сходів, що вели до піску, коли мене гукнув Гарді.
– Гей, Джонсі! Хочеш знати те, про що тобі не розкаже Роззі?
– Авжеж.
– У нас є моторошний атракціон, називається «Дім жаху». Стара Розола не підходить до нього ближче, ніж на п’ятдесят ярдів. Вона терпіти не може страхіття, які там вискакують, і кімнату тортур, і записані голоси, але чого вона насправді боїться, то це примари, яка там водиться.
– Навіть так?
– Отак-от. І не лише вона. Півдесятка людей, які тут працюють, стверджують, що вони її бачили.
– Ви серйозно? – Але то було лише одне з тих риторичних запитань, які ставлять ошелешені люди. Я бачив, що він не жартує.
– Я б розповів тобі цю історію, але моя перерва скінчилася. Маю поміняти кілька струмоприймачів на «Диявольських вагончиках», а десь о третій прийдуть інспектори перевіряти «Громовицю» на предмет безпеки. Які ж вони геморойні, ці хлопці. Ти спитай у Шопло. Що стосується «Джойленду», Еммаліна Шопло знає більше за мене. Вона, можна сказати, знавець. Порівняно з нею я новачок.
– А це не розіграш? Не якась туфта, яку ви підкидаєте всім новоприбулим?
– Хіба схоже, що я жартую?
Не схоже було, однак я бачив, що йому весело. Він навіть мені підморгнув.
– Що за парк розваг без власної
Ім’я Еммаліна Шопло створювало в уяві образ рожевощокої хазяйки готелю з якогось роману Чарльза Діккенса, котра скрізь шелестіла своїм пишним бюстом і приказувала щось на зразок «Хай береже нас Господь». Вона б подавала чай і ячмінні коржики під схвальними поглядами добродушних ексцентриків. Вона могла б навіть ущипнути мене за щоку, поки ми сиділи біля вогнища, яке потріскувало, і смажили на ньому каштани.
Але в цьому світі ми нечасто маємо те, що малює нам уява, тому дама, яка відчинила двері, коли я подзвонив, була висока, мала років п’ятдесят з гаком, пласкі груди і була бліда, мов укрита інеєм шибка. В одній руці вона тримала старомодну приплескану попільничку, в іншій – запалену сигарету. Мишаче каштанове волосся було завите великими локонами і прикривало вуха. Це робило її схожою на пристаркувату принцесу з казки братів Гримм. Я пояснив, для чого прийшов.
– Працюватимете у «Джойленді»? Ну, тоді заходьте. Якісь рекомендації маєте?
– Від власників житла – ні, я живу в гуртожитку. Але в мене є робоча рекомендація від начальника в «Комонзі». «Комонз» – це їдальня університету Нью-Гемпшира, де я…
– Я знаю, що таке «Комонз». Я народилася вночі, але не вчора вночі. – Вона провела мене в парадну вітальню, кімнату завдовжки з сам будинок, набиту розпарованими меблями, де одразу привертав до себе увагу телевізор з великим екраном. Хазяйка показала на нього. – Кольоровий. Мої квартиранти можуть його дивитися і користуватися вітальнею до десятої години вечора в будні та до півночі у вихідні. Іноді я разом із дітлахами дивлюсь якесь кіно чи в суботу ввечері бейсбол. Ми їмо піцу чи я роблю попкорн. Це така забава.
«Забава, – подумав я. – Мабуть, це весело».
– Скажіть, містере Джонс, буває таке, що ви напиваєтеся й буяните? Я вважаю, що така поведінка суперечить суспільним нормам, хоча багато хто заплющує на неї очі.
– Ні, мем. – Іноді я міг трохи хильнути, але не буянив. Насправді після однієї-двох пляшок пива мене одразу клонило на сон.
– Питати, чи вживаєте ви наркотики, безглуздо, бо ви однаково не скажете, правда ж? Хоча, звісно, з часом таке завжди випливає, і коли це стається, я прошу своїх квартирантів знайти собі інше помешкання. Травички це теж стосується, зрозуміло?
– Так.
Вона уважно на мене подивилася.
– На курця трави ви не схожий.
– Бо я її не курю.
– У мене є місця для чотирьох пожильців, і лише одне з них уже зайняте. Міс Екерлі. Вона бібліотекар. Я здаю по одній кімнаті, проте вони набагато кращі, ніж у мотелі. Та, яку я вам запропоную, – на другому поверсі. У ній є свій туалет і душ, кімнати на третьому поверсі таких вигод позбавлені. Ще там є сходи на зовнішній стіні – зручно, якщо надумаєте привести милу подругу. Проти подруг я нічого не маю, бо сама доволі мила і дружньо налаштована. У вас є мила подруга, містере Джонс?