Країна розваг
Шрифт:
– Але попереду на тебе чекає велике горе. – Вона помовчала: старий, як світ, трюк із підкресленням важливості. – І, напевно, небезпека.
– А ви бачите в моєму майбутньому вродливу жінку з темним волоссям? – Венді була вродлива жінка з темним волоссям.
– Ні, – сказала Роззі. А наступні її слова змусили мене заклякнути на місці. – Вона в твоєму минулому.
Оо-кей.
Я обійшов її, намагаючись не торкатися, і рушив у бік цуциколиків. Вона була шарлатанкою. Щодо цього я не мав ні найменших сумнівів, та торкатися її чомусь не хотілося.
Але марно. Вона пішла за мною.
– У тебе в майбутньому – маленька дівчинка і хлопчик. У хлопчика є собака.
– Напевно, веселий песик. І звуть його Гові.
Мою спробу розрядити обстановку Роззі цілковито проігнорувала.
– На дівчинці червона кепка, в руках у неї лялька. Одне з цих дітей має дар бачити. Котре з них – не знаю. Це від мене приховано.
Цієї частини її гри я майже не чув, бо думав про те, що вона сказала раніше, зі звичайним акцентом мешканки Брукліну: вона в твоєму минулому.
Згодом з’ясувалося, що Мадам Фортуна багато в чому помилялася, проте справжні екстрасенсорні здібності в неї теж були, і того дня, коли я проходив співбесіду щодо літньої роботи у «Джойленді», вони працювали на повну потужність.
Роботу я отримав. Містера Діна особливо порадувало моє свідоцтво про вміння надавати невідкладну допомогу, видане Асоціацією молодих християн того літа, коли мені виповнилося шістнадцять. Літа, яке я називав «літом нудьги». Упродовж наступних років я дізнався, що в нудьги є чимало переваг.
Я повідомив містерові Діну, коли в мене закінчується навчання, і пообіцяв, що приїду в «Джойленд» за два дні по тому, на командні збори й підготовку. Ми поручкалися, і він привітав мене в лавах працівників. Певної миті я навіть думав, що він попросить мене гавкнути з ним разом, як веселий песик, або щось із цієї опери зробити, але він лише побажав мені вдалого дня і вийшов зі мною з офісу, низенький чоловічок з пронизливим поглядом і граційною ходою. Стоячи на маленькому ґанку з цементних блоків перед офісом для найму працівників, слухаючи шум прибою і вдихаючи вологе солоне повітря, я знову відчув радість і несамовите бажання, щоб уже почалося літо.
– Ви тепер у розважальному бізнесі, юний містере Джон, – сказав мені новоспечений бос. – Це, звісно, не мандрівний цирк, нині ми вже від цього трохи відійшли, але не те щоб і дуже далеко. Ви розумієте, що це означає – бути у розважальному бізнесі?
– Ні, сер, не дуже.
Погляд у нього був урочистий, проте в кутиках рота сховалася усмішка.
– Це означає, що лохи мають виходити звідси усміхненими. І до речі, якщо я почую, що ти звеш відвідувачів лохами, вилетиш звідси так швидко, що й не знатимеш, звідки той копняк узявся. Я маю право їх так називати, бо я в розважальному бізнесі відтоді, як голитися почав. Лохи вони і є лохи – нічим не відрізняються від того села неасфальтованого з Оклахоми й Арканзасу, яке лазило з роззявленими ротами по кожному ярмарку, де я працював після Другої світової. Люди, які приходять у «Джойленд», може, і вдягнені краще, і їздять на «фордах» і «фольксвагенах» замість пікапів, та однаково тут вони перетворюються на лохів з роззявленими ротами. Якби було інакше, ми б тут не сиділи. Але поза очі ти маєш звати їх ховрашками. Коли вони почують це слово, то подумають, що це про тваринок, яких десь показують. Але ми ж знаємо. Вони ховрашки, містере Джонс, гарненькі пухкенькі ховрашки, які люблять розваги й скачуть з атракціону на атракціон, від палатки до палатки, як від нірки до нірки.
Він мені підморгнув і потис плече.
– Ховрашки мають виходити звідси задоволеними, бо інакше потік відвідувачів вичахне і ми швидко вилетимо в трубу. Я вже бачив таке раніше. Усе відбувається дуже швидко. Це парк розваг, юний містере Джонс, тож пестьте ховрашків і якщо вже тягаєте за вушка, то робіть це дуже ніжно. Словом, розважайте їх.
– Добре, – сказав я… хоч і не знав, наскільки весело буде відвідувачам, коли я поліруватиму «Диявольські вагончики» – джойлендівську версію електромобілів, – чи вестиму підмітальну машину Дорогою Гінчаків після того, як ворота зачинятимуть на ніч.
– І не здумай залишити мене з носом. Ти мусиш бути тут у погоджений день і за п’ять хвилин до погодженого часу.
– Добре.
– У шоу-бізнесі є два важливі правила, малий: стеж за своїм гаманцем… і показуйся вчасно.
Коли я пройшов попід великою аркою, на якій неоновими літерами (наразі вимкненими) було написано «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ДЖОЙЛЕНДУ», і вийшов на паркувальний майданчик, де майже не було машин, то побачив Лейна Гарді, який стояв, спершись на ятку зачиненої каси, й курив сигарету, що раніше була в нього за вухом.
– Курити на території тепер заборонено, – пояснив він. – Нові правила. Містер Істербрук каже, що ми будемо першим парком в Америці, який їх запровадив, але не останнім. Отримав роботу?
– Так.
– Вітаю. Фредді просвітив тебе щодо ярмарків і мандрівних цирків?
– Щось типу того.
– Про те, щоб пестити ховрашків, казав?
– Ага.
– Фред буває діставучим дядьком, але в розважальному бізнесі він уже віддавна, все бачив по два рази, і він не помиляється. Я думаю, у тебе все вийде. Є в тобі щось таке ярмарково-карнавальне, хлопче. – Він махнув рукою на парк із його принадами, що вирізьблювалися на тлі безхмарного блакитного неба: «Громовиця», «Скажена трясучка», химерні вигини й повороти водяної гірки капітана Немо та – авжеж – «Колесо Кароліни». – Хтозна, може, цей парк – твоє майбутнє.
– Може, – сказав я, хоча вже точно знав, яким буде моє майбутнє: я писатиму романи й оповідання з тих, які публікують у «Нью-Йоркері». Я все ретельно спланував. Звісно, весілля з Венді Кіґан я теж ретельно спланував, як і те, що ми дочекаємося, коли нам стукне по тридцять, а тоді народимо пару дітлахів. Коли тобі двадцять один, життя – це карта доріг. Уже в двадцять п’ять ти підозрюєш, що тримав карту догори дриґом, у сорок тебе опановує цілковита впевненість у цьому. А на той час, коли тобі виповнюється шістдесят, повірте мені на слово, ти розумієш, що ти, бляха, заблукав.
– А Роззі Ґолд ошелешила тебе фортунівськими побрехеньками?
– Е-е…
Лейн усміхнувся.
– І нащо я питаю? Просто запам’ятай, хлопче: дев’яносто відсотків того, що вона каже, – це справді брехня. Інші десять… скажімо так: бувало, вона казала людям таке, що в них волосся ставало сторч.
– А вам? – поцікавився я. – Вам вона повідомляла щось таке, від чого волосся ставало сторч?
Він розплився в усмішці.
– Той день, коли я дозволю Роззі прочитати щось на моїй долоні, стане днем, коли я знову подамся в мандри, стану атракціоністом-посадником у «свинячому поясі» [12] . Син місіс Гарді не визнає спіритичних дощок і магічних кристалів.
12
Колективна назва місць для виступів різних виконавців у східних, південних та північно-західних регіонах США, безпечних для афро-американських музикантів, коміків та інших артистів розважального жанру в часи расової сегрегації від початку ХІХ століття до 1960-х рр.