Крах чорних гномів

Самбук Ростислав Феодосьевич

Кирилюк звірився з картою: стовп був чудовим орієнтиром — за півтора кілометра на південний схід автостраду перетинала залізниця. Тут, біля мосту, буде зручно дочекатися машини.

Лісовою стежкою Петро вийшов на путівець, який з’єднував автостраду з сусіднім селом. Не поспішаючи, дійшов до мосту. Під навісом автобусної зупинки ще не було нікого — Кирилюк полегшено зітхнув і поставив свій шкіряний саквояж на велику лавку для пасажирів.

Проїхало кілька вантажних машин, але жодна не зупинилась. На шаленій швидкості промайнув чорний закритий “опель-адмірал”, і, нарешті, вдалині показався автобус: стара, пошарпана машина з високими балонами

газогенераторів.

Автобус ледь сунувся, лишаючи за собою шлейф чорного диму. Все ж, примостившись на задньому сидінні, Петро відразу відчув полегшення — приємно почувати себе пасажиром, особливо коли в тебе надійні документи, в кишені солідна сума, а в саквояжі ще кілька пачок крупних банкнот та коштовності в секретному відділенні.

Не дивлячись на кондукторку, Петро сунув їй гроші, акуратно порахував здачу і сховав у шкіряний гаманець. Ще вчора, одержуючи здачу в московському трамваї, він недбало кидав монети в кишеню пальта. Але так міг робити Петро Кирилюк, а тепер приймав гроші солідний комерсант Карл Кремер, який у цих папірцях вбачав сенс життя і добре знав, що за марки він може купити все, починаючи від цього автобуса і кінчаючи бозна-чим.

Заховавши гаманець, Карл Кремер натягнув на пальці з акуратно зрізаними, полірованими нігтями рукавички, сперся на палицю з срібною головкою і задрімав. У всякому разі, так вирішила кондукторка, котра відразу відчула повагу до цієї ще молодої, але такої респектабельної людини.

Автобус, чмихаючи і шарпаючись, рушив. Одвернувшись до вікна, Карл Кремер крізь напівзаплющені вії спостерігав за дорогою. Жодних населених пунктів, автостраду винесено за міста і села, — лише ліси з пожухлим листям, клаптики полів.

Рух поступово посилювався. По шосе мчали переважно вантажні машини. Карл Кремер проводжав їх уважним поглядом, намагаючись відразу розпізнати і запам’ятати характер вантажів.

Цього вчив Карла капітан Сєров. Вони виїжджали на околицю Москви, і Сєров, лише глянувши на машину, називав, чим вона навантажена. Він рідко помилявся. Спеціально, аби перевірити капітана, Петро кілька разів зупинявся біля КП і приєднувавсь до патрулів, що перевіряли машини. Сєров лише підсміювався — мовляв, давай, хлопче, якщо не віриш. Але Кирилюк сам скоро зрозумів: перевіряти, власне, нема чого, краще постаратися перейняти в капітана хоча б мінімум його професійних навичок.

Тепер, побачивши важкий “мерседес”, він міркував: “Третій грузовик з мінами. Так, міни, помилки не може бути, саме в таких ящиках їх перевозять. До того ж у кожній машині — охоронець. Отже, десь поблизу виготовляють міни. Чи не там, праворуч від шосе, де заводський димар? Саме звідти виринула вантажна машина, точнісінько така, як і ті, котрі він бачив раніше. Знак, що в’їзд заборонено. Значить, військовий об’єкт. Стривай, який це кілометр? На сто тридцять сьомому кілометрі Дрезденського шосе на схід від автостради завод по виготовленню мін…”

Карл Кремер знав — про сто тридцять сьомий кілометр він вже не забуде. В школі розвідників його вчили запам’ятовувати десятки цифр, лише зирнувши на них.

— Хороша пам’ять — наша найперша зброя, — любив повторювати підполковник Левицький, — без неї розвідникові важко, майже неможливо працювати.

У Карла потеплішало на серці від згадки про Левицького. Цей літній уже підполковник поставився до нього, як батько. Правда, він вимагав від Петра Кирилюка майже неймовірного: на протязі двох — трьох місяців засвоїти хоча б частину того, що в нормальних умовах люди опановували роками. Сім годин сну — весь останній час відводився для занять. Левицький давав Кирилюкові лише два вільних вечори на місяць. Можна собі уявити, як чекав на них Петро, — адже в ці вечори він зустрічався з Катрусею.

Вона працювала у військовому шпиталі. Жодного разу не запізнилась на побачення — може, знала, що в Петра розрахована кожна хвилина, а може (хлопець тішив себе цією думкою), приходила навмисно раніше, бо сама не могла дочекатися цього короткого вечора.

Вони блукали московськими вулицями або просиджували аж до одинадцятої, коли Петрові слід було повертатися, десь на лавочці в парку. Петро не любив ходити з Катрусею в кіно чи до театру — все одно мало не весь час дивився тільки на неї. Йому дуже й дуже подобалося слухати дівчину, отак просто сидіти, дивитися й слухати. Про що б не розповідала вона — про своїх поранених чи неприємну сутичку з головним лікарем, про лист від Богдана чи враження від останнього фільму…

Слухав і уявляв собі лікаря, який не погоджувався з Катрусею, неприємною, черствою людиною. Коли сказав про це дівчині, вона весело розсміялась і почала переконувати Петра, що їхній головний лікар — симпатичний і розумний чоловік. Він підтакував їй, але все-таки до кінця не міг позбавитись першого враження.

Особливо любив хвилини, коли Катруся читала листи бід Богдана. Не лише тому, що Богдан був другом Кирилюка і кожна звістка від нього хвилювала й радувала, — бачив, як світиться од щастя Катруся, читаючи аркуші, списані крупним письмом.

Богдан засмучувався тим, що йому не вдалося після звільнення міста піти в армію. Дорошенко, який почав працювати в міськкомі партії, влаштував так, що Богдана рекомендували секретарем міськкому комсомолу, і тепер їхній здоровань цілими днями бігав по місту — організовував молодь на роботи по розчищенню вулиць, створював первинні організації, агітував іти на виробництво, аби скоріше налагодити випуск необхідної фронту продукції. Спочатку Богданові здавалося, що всю цю його бурхливу діяльність не можна порівняти навіть з невеличким боєм. Та скоро, описуючи, як їм удалося налагодити ремонт танків, визнав: і в тилу можна бути корисним.

А місто, де на колишній вулиці Капуцинів, у приміщенні колишнього ювелірного магазину німецького комерсанта Карла Кремера, відкрили робітничу їдальню, справді вже стало далеким тилом: радянські війська підходили до кордонів Німеччини. Мало не кожного вечора Москва розцвічувалась вогнями, салютуючи на честь усе нових і нових перемог.

Під час одного з таких салютів Левицького та Кирилюка викликав генерал.

Він сидів за масивним дубовим столом — сухенький, коротко підстрижений. Величезний стіл робив генерала ще меншим, ніж він був насправді. Здалеку його постать виглядала мало не ляльковою, і Кирилюк піймав себе на думці, що для такої посади можна було б дібрати постать більш солідну. Та йому відразу стало соромно за своє хлоп’яцтво — генерал працював ще з Дзержинським і відзначався не лише розумом, а й безмежною хоробрістю: у дев’ятнадцятому році в одній із сутичок з есерівськими заколотниками він був зрешечений кулями і вижив чудом. Правда, ногу врятувати не вдалося. Протезів тоді не робили, і повернувся Сашко Роговцев із шпиталю на милицях. Кажуть, Дзержинський запитав, де він хотів би тепер працювати, але, побачивши, як сполотнів Сашко, поговорив з ним кілька хвилин і згодився лишити в ЧК.