Кривавий блиск алмазів
Шрифт:
— Ватяник і молоток Славова ми таки знайшли на міському звалищі. Можете уявити собі, Дмитре Івановичу, яка це задача була! Довелося перерити великі купи мокрої від дощу і снігу гнилизни… Але знайшли!
— Та знаю, знаю, — кивнув Коваль. — І самому доводилось.
— Експертиза підтвердила: кров на ватянику і молотку — Гальчинської… Хоч сліди були слабі, стерті, частково змиті, але почасти збереглися…
Добре, що ватяник потрапив на звалище. Був подертий, і ніхто на нього не зазіхнув. — Капітан задоволено перевів подих. — Он як, Дмитре Івановичу, закінчилася ця діамантова справа, яку ми з вами розпочинали! Невідомі шляхи господні. Ніколи не
Скінчивши свою розповідь, Андрійко запитально поглянув на Коваля. «Що привело полковника до нього? Адже не буде ходити до зайнятих людей знічев'я?! Чи, може, це таке пенсіонерське дозвілля?»
— А справа ця, Остапе Володимировичу, не закінчена, — раптом промовив полковник. — Ні, ні.
— Як так? — щиро здивувався капітан.
— А так. У нас, крім Гальчинської, був іще Апостолов, тобто його скарб. Ми не знайшли його.
— Як це «не знайшли»? Я сам відкрив у платяній шафі сховку з коштовностями. А те, що конфіскували у Славова, було останнім, яке нам пощастило врятувати…
— Далеко не все, — не погодився Коваль. — Згадайте стрази, ту підробку під справжні дорогоцінні речі, яку колись виготовив передбачливий банкір Апостолов, щоб одурити злодіїв, і сховав їх разом із паперами у Лісовій під Києвом. Те, що ви знайшли, не складає і десятої частки скарбу. А де решта?
Капітан незадоволено знизав плечима.
— Хто зна, що із рештою сталося. Пролетіли над країною роки, війна. Десь щось зникло, розвіялося… Та й чи переконані ми остаточно, що у Гальчинської коштовності із скарбу Апостолова?
— Остапе Володимировичу! — з докором промовив Коваль.
— Ну, нехай і так! — уже починав сердитися капітан. — То що ви хочете, Дмитре Івановичу?
— Гадаю, що справа Гальчинської — Апостолова не закінчена.
— Такої справи у нас не було. Була справа убивства Людмили Йосипівна Гальчинської. Ми її розкрутили. Убивця чекає суду. Справу закрито. Нашу оперативно-слідчу групу розформовано… Чого ж ви хочете, Дмитре Івановичу? Щоб іще одна нерозкрита на нашій шиї зависла? Адже ваша мрія, Дмитре Івановичу, про втрачені коштовності Комерційного банку Апостолова — це міф. Немає жодних фактів, жодних підстав для порушення якоїсь справи, тим більше карної. Який прокурор нам таке дозволить? Ви такий досвідчений юрист, і я, ваш вдячний учень, дивуюсь, чого ви добиваєтесь?
— Остапе Володимировичу, я не певен, що весь скарб загинув. І сумніви ці на користь версії, що він існує, — може, десь близько, може, таки в нашому місті… Як же відмовитися від спроби його знайти? Я не вважаю, що справа, яку ми з вами колись починали в зв'язку із загибеллю Андрія Гущака, закінчена. От вона таки й висить, як ви кажете, на мені і на вас.
— Що ж, по-вашому, нам стати приватними детективами? — тяжко зітхнув каштан, дивуючись настирливості Коваля у такому ясному і простому, будь-кому зрозумілому питанні. І я не знаю, де і як його шукати, на якій підставі. І якби ми влізли у таку халепу, то все закінчилося б тільки серйозною прочуханкою від керівництва…
— За те, що намагаємось повернути державі неабиякі цінності?
За втрату часу, витрати, Дмитре Івановичу, — з благанням промовив капітан. — Хіба ви не знаєте, як у нас робиться?!. Поговоріть з генералом, якщо хочете…
Коваль з гіркотою подумав, що з роками і в міліції нічого не змінилося. Вона навіть ще дужче потонула у формалізмі,
— Боюсь, що таки доведеться на схилі літ стати приватним детективом, — з кислим виглядом зіронізував Коваль і підвівся з стільця. — Цінності треба повернути Україні. Це піт і кров нашого народу…
— Сподіваюсь, Дмитре Івановичу, — в тон полковникові відповів Андрійко, — діятимете без порушень карного кодексу…
Спробую, — посміхнувся Коваль, — хоч це і нелегко у даному випадку. Буду сподіватися все ж на підтримку офіційного розшуку… У вашій особі. А поки що до побачення, вітання дружині…
Коваль на кілька секунд затримався на високому ганку міського Управління внутрішніх справ. Надворі стояла гнила погода, мало схожа на зимову. Було холодно, вітряно, з неба сіявся не сніг, а якась мжичка. Відтоді як горе-господарі країни придумали море на півночі Києва, клімат у великому навколишньому регіоні став якийсь гнилий. Де й поділася справжня зима з міцним морозцем, тепле, сухе літо. Кияни почали більше застуджуватися і занедужувати…
Дмитро Іванович зійшов з ганку і раптом згадав про доручення від Ружени. Він намацав пальцями у кишені пальта згорнений гладенький целофановий кульок. Ружена просила купити у центрі так звану «Лікарську» ковбасу для салату, і він покірно погодився, засунув кульок у кишеню. Але що то значить вік — тільки тепер згадав, вибираючи дальший напрям свого походу…
Якийсь час, після того як полковник Коваль вийшов на пенсію, дружина берегла його самолюбство. Але з часом про полковницькі погони було забуто, і вона все частіше доручала йому хатню роботу, дрібні покупки у крамницях. Та Дмитро Іванович і не пручався, розуміючи, що Ружена, яка не покинула служби у конторі геологів, має дуже мало вільного часу.
Логічно було б зараз спуститися йому на Хрещатик до центрального гастроному, де на прилавках завжди була варена ковбаса. Проте Дмитро Іванович рушив у протилежний бік — вулицею Артема, що вела на Львівську площу, де теж був сякий-такий гастроном.
Однак і цю крамницю, замислившись, полковник проминув і не знати як опинився на вулиці Воровського, поблизу будинку, в якому колись жила Людмила Гальчинська. Якась невідома сила невідворотно тягла його сюди, і зрештою він опинився в місці, де не було ніяких продуктових крамниць.
Незважаючи на порівняно ранній час, надворі почало сутеніти. Сутінки ще не виповзли з подвір'їв, з кутків і закутків підворіть на широку вулицю, що спускалася з горішньої частини міста на площу Перемоги, і на всю її ширину, ніби легкий сніговий туман, лягало м'яке надвечірнє світло. Але на розі, де починалася вузька Гегелівська з її невисокими, старими будинками, стало темнішати, і у вікнах, одному за одним, засвічувалися вогні.
Коваль зупинився на протилежному від будинку, що цікавив його, боці вулиці і почав розглядати його. В ньому жили найбільше пенсіонери, старі люди, і майже весь будинок скоро вкрився чітко окресленими прямокутниками вікон. Ці вікна квартир від внутрішніх вогнів, від люстр і строкатих абажурів були різні: просто світлі, рожеві, яскравіші і темніші, і полковникові подумалося, що освітлення ніби відбиває характери і смаки господарів, різноманітні, як і світло їхніх осель. Він перейшов вулицю і пошукав поглядом темні вікна квартири Людмили Гальчинської. Вони виходили у проміжок між будинками і зливалися з чорними стінами. Похмурі, вони ніби нагадували про трагедію, яка сталася тут.