Кривавий блиск алмазів
Шрифт:
Сніг став густіший і колючий. Не знати чого тупцюючись біля будинку, Коваль повернувся думкою до своїх хатніх справ. Згадав, що на площі Перемоги теж є гастроном, і вийшов на Воровського. Вулиця була сповнена жвавого руху, повз Коваля, сліплячи фарами, пробігали машини, з гуркотом проплив униз довгий, як корабель, освітлений трамвай. Дмитро Іванович покрутився на розі, прислухався до гомону вулиці і не пішов до гастроному, а раптом знову повернувся до будинку Гальчинської. Йому дуже кортіло подивитися, що зараз відбувається з квартирою Гальчинської. Зайняли сусіди? Чи, може, міліція вже передала її в розпорядження житлового управління?
Бідолашна Ружена, чи діждеться, вона сьогодні чоловіка з покупкою? Дмитра Івановича зараз це не обходило. Він підійшов до знайомого будинку, але тепер уже не розглядав його звіддалік, а рішуче увійшов до під'їзду.
На сходах було темно, хоч в око встрель. Це був той момент, коли вже згасли відблиски слабкого зимового світла, які вдень якось проникали сюди, а економні жеківські електрики не поспішали ввімкнути освітлення у будинках. Це був час поламаних ніг, розбитих лобів старих людей і палких обіймів та поцілунків молодят, що ховалися у пітьмі із своїми почуттями, а так само — і злодіїв, які вміло користалися з такої «економії».
У коридорі було вогко, пахло пацюками і пліснявою — типові пахощі старих, занедбаних осель, — під ногами, біля порога, валялася скручена ганчірка, хтозна-коли покинута мешканцями.
За сищицькою звичкою ступати безшумно, не човгаючи, яка збереглася у нього на все життя, Коваль повільно підіймався на поверх, де мала бути квартира Гальчинської, і на кілька секунд, прислухаючись, зупинився на сходовій площадці.
У квартирі праворуч працював телевізор, долітала неясно мова диктора, у сусідній розмовляли чоловік і жінка. Поверхом вище, на третьому, у квартирах було тихо, певно, господарі ще не повернулися з роботи або були чимось зайняті.
Дмитро Іванович замислився, вгадуючи розташування квартир. Він ніколи не був у цьому будинку і знав про квартиру Гальчинської лише з розповіді Андрійка і схеми, яку той показував. Зараз, покладаючись на свій досвід і знання типових старих будівель у місті, полковник сподівався визначити її. Йому нібито конче треба було переконатися, що з квартирою нічого не сталося.
Він умоглядно визначив, де має бути на третьому поверсі квартира номер 9, і вже заніс ногу на сходинку вищого маршу, коли йому раптом здалося, що там, на третьому, хтось порпається у пітьмі. Коваль завмер. Через кілька секунд нагорі знову завовтузилися.
Полковник почав далі підійматися. Його, певно, уже почули. Легке подряпування, шерех припинилися. Не поспішаючи, повільно Дмитро Іванович продовжував підійматися. Минув іще кілька сходинок і тепер не так помітив, як відчув, що на поверсі, зліва, саме звідти, де він визначив двері квартири Гальчинської, вгору, на останній поверх, метнулася якась чорна маса.
Коваль повністю піднявся на поверх, намацав потрібні йому двері, відчув під рукою пластилін і шнурок опечатки. Все було ціле, непошкоджене. Він поторгав за ручку двері квартири — вони були замкнені.
Але що то за чорна маса, яка при його наближенні метнулася від дверей на останній поверх? Зрозуміло, це — людина.
Полковник з жалем подумав, що не має з собою ліхтарика, але все ж став і далі підійматися вгору.
— Хто тут? — строго промовив у темряву. — Ану спускайтесь сюди!
І вмить думки його обірвав удар по голові. Коваль заточився і впав би, якби не поруччя сходів, що страшно затріщало під вагою його тіла, але,
За кілька секунд повз Дмитра Івановича згори метнувся якийсь чоловік і, певно, утік би, якби не миттєва реакція полковника, що, зводячись на ноги, встиг відштовхнутися від перил і щосили вдарив плечем утікача. Невідомий чоловік від удару по інерції рикошетом відлетів до стінки, і Ковалю, незважаючи на гострий біль у голові, вдалося вчепитися в нападника.
Вони довго борюкалися у темряві на сходовій площадці, і Дмитро Іванович з останніх сил намагався закрутити руку нападникові за спину. Зрештою і він, і злодій захекалися, знесилилися, і невідомо хто з них переміг би, якби раптом у коридорах не спалахнуло світло. Після убивчої пітьми воно здалося таким яскравим, таким сліпучим, що різало очі, невідомий кинув опиратися, і Коваль побачив перед собою літнього чоловіка, одягненого у старе, подерте пальто з одним-єдиним гудзиком і шкарубкі черевики на ногах. Весь вигляд його був якийсь занехаяний. І раптом Дмитро Іванович упізнав його: худорляве, горбоносе обличчя, запалі щоки, сива, жовтувата, нечесана борода і хворобливий блиск великих чорних очей. Це був один із тих, з ким у присутності Коваля розмовляв Андрійко. Капітанові поскаржилися сусіди Гальчинської на підозрілого діда, що з якогось часу вештається біля їхнього дому, заглядає у вікна і ховається від холоду у під'їзді. Андрійка цей старий, хворий грузин не зацікавив, і він, не встановивши ніяких зв'язків із убитою, скоро відпустив його.
— Що ви робите тут, Абуладзе? — суворо спитав полковник, обмацуючи долонею голову. — Чому напали на мене?
Ошелешений старий, віддихуючись після борюкання, мовчав.
— Адамадзе, — нарешті промовив він. — Не Абуладзе, а Адамадзе.
— Нехай Адамадзе… — погодився Коваль. — То чого ви, Адамадзе, напали на мене? — повторив своє запитання.
— А ви хто такий? — трохи оговтавшись, в свою чергу обурився старий. — Ви самі напали на мене!
— Полковник міліції Коваль, Дмитро Іванович, — назвав себе той. — Не упізнали? Я був у кабінеті, коли з вами розмовляв капітан Андрійко.
— Я злякався. І оборонявся…
— Що вам треба було у чужій квартирі?
Тепер Адамадзе покірно пробурмотів щось невиразне і, здавалося, не збирався більше тікати. Проте відповіді на запитання полковника він не давав.
Коваль помацав голову.
— Чим це ви мене садонули?
В руках у Адамадзе нічого не було, і полковник згадав, як під час сутички щось важке, брязкаючи, полетіло вниз. Він пошукав поглядом на площадці шапку, яка впала з голови. Полковницька смушкова шапка, що врятувала його, зараз лежала на підлозі, добре пом'ята ногами. Адамадзе простежив за поглядом полковника, теж побачив шапку і, поки Коваль надумався, сам кинувся до неї. Підняв і, обтрушуючи пилюку, подав господареві.
— Ви заарештуєте мене? — спитав, вглядаючись в обличчя полковника.
Дмитро Іванович не відповів.
— Ну, і чорт з вами, — пробурмотів старий. — Ведіть. Не первина мені.
— Ходімте, — сказав полковник, обережно примощуючи зім'яту шапку на голові. — А де ваша? — спитав Адамадзе.
— У мене немає, — признався той. — У мене тепер нічого немає: ні дому, ні роботи… І я дуже слабую…
Вони рушили униз: затриманий попереду, Коваль за ним. Дмитро Іванович був переконаний, що Адамадзе повністю віддався на його волю і тікати більше не буде.