Кривавий блиск алмазів
Шрифт:
Молодий чоловік допоміг їй зійти униз, та, коли схотів провести додому, Люція так гарикнула, що він миттю відчепився.
Вона рушила через площу, з якої вже зняли військове оточення і яка вирувала людьми. Дехто з цікавістю вглядався у колись страшних володарів окупованого міста, саме ім'я яких вкидало в дрож. Можливо, цим задовольнялося одвічне людське прагнення справедливості і віра в те, що з чорною ніччю фашизму остаточно покінчено. Інші, хто мав біду чавіть здалеку бачити цих монстрів, переконувалися, що справедливої кари зазнали саме ті криваві кати, котрі мордували людей. Не втримувалися кияни і від прокльонів
Люди ще довго не розходилися з площі. Якась хвороблива сила тягла і Люцію підійти до Курта і глянути на нього. Але що вона сказала б йому подумки на прощання? Проклясти, як інші? За що? Хіба тільки за те, що обдурив, що обнадіяв щасливим життям у казковій Європі? Ні, він сьогодні сплатив усі свої борги на цій площі… Можливо, просто не встиг з нею утекти від Радянської Армії? Щось затримало його, і, не розрахувавши, він, такий меткий, спритний, дужий, не встиг вислизнути з рук ворогів. Та ні, не вона його затримала, швидше за все він не встиг вчасно упоратися із своїми справами…
Люція не підійшла близько до Курта, який, як і всі, гойдався над землею. Вона зупинилася віддалік, поглянула на таку знайому їй постать і відчула сльози на очах.
Якийсь цибатий хлопчисько підскочив вгору і, діставши Рауха, смикнув його за ногу. Люція дико закричала, хлопець перелякався і шмигнув у натовп, На Люцію стали дивитися. Схаменувшись, вона рвучко відійшла від шибениці і потовпилася з усіма до вузького проходу на розбитий Хрещатик. Проте не встигла зробити і кількох кроків, як почула своє ім'я. Злякано обернулася, її наздоганяв якийсь бородань.
— Не впізнаєш, Люціє? — спитав чоловік, міцно узявши її під руку.
— Пустіть, — вирвалася жінка. — Який нахаба! Хуліган!
— Люціє, негарно цуратися старих друзів, — мовив чоловік, відпустивши її руку. — А згадай: «Едельвейс», Гіллер «за півкіло маргарини…» — проспівав чоловік. — І, звичайно, гер гауптштурмфюрер… Втім, з Раухом справи покінчені…
Люція уже упізнала у бороданеві колишнього тапера і поліцая Антона Адамадзе.
— Звідки ти взявся? — знайшлася спитати. — Я вже думала, десь пропав…
— Руки у твого Курта були довгі, але мене він все-таки не дістав, — засміявся Адамадзе.
Люція намагалася не виказувати свого страху перед ним, бо знала, що нічого доброго ця зустріч їй не принесе.
— А що ви з ним не поділили, з Куртом?
— Ось про це я хочу у тебе спитати… Він не залишав тобі якогось спадку, гарненьких камінців тощо? Може, ти й не знаєш нічого про довгасту металеву коробку? Га?
Люцію немов вкинули в окріп. Так, у Курта була коробка, яку він чомусь не тримав на своїй квартирі, а у неї, не дозволяючи під страхом смерті торкатися її.
— Ні про яку коробку я нічого не знаю.
— Але, — єхидно посміхнувся Адамадзе, кивнувши в бік площі, від якої вони вже відійшли, — з собою на той світ він нічого не забрав.
— Я нічого не знаю, — вперто повторила Люція.
— Ну, гаразд, ми про це ще поговоримо. Дай мені свою адресу.
— Нащо тобі моя адреса?
— Хочу в гості, хоч ти і не запрошуєш.
Люція промовчала.
— Хіба я вже такий нікчемний парубок? — і далі жартував Адамадзе. — Правда, на мою бороду багато срібла відтоді,
Від жартів Адамадзе Люцію кидало в жар. Все це було схоже на знущання.
— Іди ти під три чорти! — не витримавши, визвірилася вона. — І на очі більше мені не потрапляй, бо і на тебе у мене зашморг знайдеться.
Коли Адамадзе, дружньо змахнувши рукою, пішов цегляною стежкою до Хрещатика, Люція не зразу оговталась. Якусь хвилину стояла на місці, а потім кинулася не додому, а до військової комендатури.
Люція заглянула до кабінету помічника коменданта. Майор, побачивши її, підвівся з-за столу, покинув офіцера, з яким розмовляв, і поспішив назустріч. Єпіфанцев був такий же молодий і стрункий, як Раух. Якби не радянська форма на майорі, їх можна було б сплутати. Люції на мить навіть здалося, що Курт воскрес. Втім, хіба сплутаєш мертве із живим?! Курт завжди був похмурим, часто знервований і злий навіть, а Єпіфанцев, йдучи килимовою доріжкою до Люції, привітно посміхався.
— Вітаю, Людмило Йосипівно, — промовив він, — подаючи руку. — Були на площі? Ви дуже бліда.
— Так. І досі тіпає. Ці видовища не для мене. Я їх достатньо надивилася в окупації.
— Тут є певна різниця, — зауважив майор, однак не втрачаючи доброзичливої посмішки.
— Ах, — манірно зойкнула Люція, — слабке жіноче серце усяка смерть вражає.
— Розумію, розумію, — погодився Єпіфанцев, чекаючи від жінки пояснення її появи у комендатурі.
— Та головне не в цьому, Ігоре Петровичу, а в тому, що я побачила потім, йдучи з площі. Одних повісили, а інші злочинці вільно гуляють по Києву… Я, як радянська людина, прийшла щоб повідомити…
— Гуляють по Києву? — не второпав відразу майор. — Хто гуляє? Німці?
— Та ні, поліцаї. Побачила одного такого, що лютував разом з гестапівцями.
— Ви не помилилися?
— Ні, я його не раз бачила. Це якийсь нібито грузинський князь. Він вірно служив німцям. Я співала в кафе, ви знаєте, з голоду, і він часто приходив туди, хоч кафе було тільки для німців, сидів у поліцейській формі в товаристві одного із тих, кого зараз повісили.
— Прізвище не знаєте?
— Чула. Адамадзе Антон… Я його відразу впізнала, хоч він відпустив велику бороду.
Майор Єпіфанцев повернувся до столу, занотував на папірцеві прізвище поліцая.
— Адреси, звичайно, не знаєте?
Люція знизала плечима.
— Дякуємо вам, Людмило Йосипівно, — проводжаючи жінку до дверей, сказав Єпіфанцев. — Ми його знайдемо, і своє він одержить… У вас іще є якісь справи?
— Ні, ні, Ігоре Петровичу. До побачення…
І, втішена, трохи заспокоєна, Люція вийшла з кабінету.
18
Капітан Андрійко мав рацію, коли передбачав тяжку і марудну роботу в Аерофлоті. З кількома працівниками, виділеними начальством на допомогу оперативно-слідчій групі, він приїхав до агентства і зайшов до кімнати, де аерофлотівці склали книжечки корінців авіаквитків. Під стінами кімнати, мало не до стелі акуратними купками зводилися ці книжечки. Андрійко аж головою труснув, відганяючи це видовище, як мару.