Кровна мста
Шрифт:
Мстислав оглянувся до своїх бояр, тоді знову на Бурого.
– Нема в мене віри до слів твоїх. Послух єси, по очах твоїх бачу, і послав тебе хтось до Тмутаракані, аби-с зло тута чинив. Велю тобі руку відтяти!
Бурий зблід. Тоді мовив крізь зуби:
– Витерпів єсмь багато поміж поганцями. Та коли Бог призначив, аби-м руку втратив поміж християнами, то на – рубай!
Вой швидко закотив рукав і простягнув свою руку до князя.
Мстислав поглянув йому в очі, тоді взяв з-під стіни лаву, поставив перед воєм.
– Клади.
Бурий криво посміхнувся, тоді поклав руку на лаву. Мстислав зняв зі стіни сокиру, підійшов до воя. Бояри мовчки дивилися за тим, не наважуючись встрявати. Раптом князь розмахнувся і вдарив у чверть сили – пожалів лавку. Бурий заплющив очі, але рука його навіть не здригнулася – сокира в’їлася в дерево біля самісіньких пальців, не пошкодивши їх.
– Бачу, не боїшся – отже, не брешеш, – мовив князь, посміхнувся й поплескав зблідлого Бурого по плечу. – Добрий із тебе буде вой. Підеш зараз до гридниці – воєвода Вуй заведе тебе.
– Спасибі, княже, – відповів Бурий, розтираючи свою руку.
Слідом за Бурим і Вуєм вийшли й інші, лишивши Мстислава на самоті.
Турик
Минуло ще два роки. Тмутаракань
Хлопець туго підперезався шкіряним чересом поверх кольчуги. Покрутив тулубом, помахав руками, присів. Лишився задоволеним: бойова сорочка не сковувала рухів. Далі підняв із землі шолом, одяг на світловолосу голову, тоді рукавиці. У ліву руку взяв круглий черлений щит, а в правицю – двосічний меч. Поглянув на лезо, зважив меча в руці, рубонув навідліг.
З півдня подмухував свіжий вітерець, несучи прохолоду й запах моря. О такій ранній порі, коли сонце лише вставало, по землі, навіть південній, тмутараканській, блукав холод, хоча весняний день обіцяв бути теплим – на небі ні однієї хмаринки. Навкруги тиша, лише шум хвиль та чайки, що кружляли над морем у пошуках здобичі.
Важкий меч літав у руці хлопця легко й слухняно – не вперше правиця тримала руків’я. Він щоденно вдосвіта приходив на це місце, виконував різні вправи та намагався повторити прийоми бою, яких навчився від старших дружинників. Нині він тренувався в повному обладунку, рубав, прикривався, ухилявся так, ніби б’ється з невидимим супротивником.
Ймення у молодця було Маломир, Малко, та його всі називали Туриком. Він походив із старого деревлянського роду Турів, проте тутешні бояри ще вітця його перехрестили на Турика. Покійний батько був дуже худий і низькорослий, тож на прізвисько «Тур» зовсім не тягнув.
Малко більше пішов у рід матері. Він не був високого зросту, проте плечистий, руки дужі, жилаві, груди колесом. Очі сині – батькові.
Тренувався він довго і вперто, незважаючи на спрагу та втому. Піт цюркою котився по чолі й щоках, та хлопець не зважав на це. Кілька разів йому не вдавалося виконати задумане, та він пробував знову, доки не виходило так, як у досвідчених вояків, так, як хотів він. Меч молодика раз у раз зі свистом розрізав ще сонне морське повітря, прохолодну тишу й хвилі сонячного світла, яке линуло з-за Кавказьких гір.
Турик тренуванням залишився задоволений. Вирішивши, що вже досить, він скинув шолом, витер рукавицею піт. Охайно склавши зброю та обладунок на березі, роздягнувся й побіг до моря. Вранішня купіль у холодній воді додавала молодому тілу більше твердості і бадьорості.
Малків дідо поселився в цих краях ще за князювання Святослава. Великий князь побив тоді хозар, приєднав ці дикі землі до землі руської і сказав: «Тмутаракань буде опорою нашою на півдні!» Дідо полюбив собі цю землю, засів тут зі своїм родом. За Володимира, Святославового сина, город розрісся ще більше. Великий князь київський посадив тут сина свого Мстислава, заповівши йому ці землі, і тепер уже внук Святославів сидів у городі, даючи всьому лад.
Жилаві руки молодця зухвало терзали морську гладь, він швидко віддалявся від берега, випливаючи у відкрите море, ніби кидав йому виклик: «Перепливу!» Море на це тільки спокійно всміхалося, а сонце на небі – й собі.
Малко був поки що простим дружинником, однак бувалі мужі пророкували йому скоро й сотництво. Про це клопотався постійно боярин Середич, мамин рідний брат, у якого своїх дітей не було. Та й боярин Мирослав, батько Калини, напевно, не буде супроти. Якби батьки Малка зараз жили, то пишалися б своїм сином, адже вчора сам князь похвалив при всій дружині молодого воя. Турик із десятком гриднів вистежив і перебив розбійницьку ватагу хозар та касогів, що напали на землі князівства, пограбували й побили пастухів, а товар забрали.
Відпливши на кілька сотень кроків від берега, Турик зупинився й перекинувся на спину. Руки й ноги розкинув, очі впер у небо. Тіло його відпочивало, набиралося від моря й неба сили. Молодець думав, що мало хто з людей на Русі бачив море, а ще менше в ньому купалися. Він же це робить кожен день. Ех, якби Русь встала та відіпхнула від моря бусурманів і набудувала городів християнських по всьому узбережжі!
Малко посміхнувся сам собі, тоді знову перевернувся на живіт. Краєм ока він побачив постать, що скрадалася до його місця на березі.
Це був не перший напад східних сусідів. Мстиславові вже давно набридли їхні набіги, грабунки, полон. Цьому треба було покласти край, тому князь готувався до походу, збирав дружину. Два роки тому Мстислав уже покорив касогів, перемігши у двобої князя їхнього Редедю. Про той славний бій багато вже легенд ходить, після нього сам Мстислав разом із дружиною своєю покрив себе славою воїна непереможного.
Турик не став затримуватися, вийшов із моря, підбіг до того місця, де залишив одяг, і почав квапно вдягатися. Він одяг ногавиці, черевії, почав зав’язувати. Нараз прислухався, краєм ока поглянув позад себе й посміхнувся. До нього по піску скрадалася дівчина. Вона тінню прослизнула до його плечей, затулила йому очі.
– О, хоробрий яський воїне, не вбивай мене, лише візьми в полон. Довічним рабом твоїм буду, – жартома почав благати Турик.
– Проси живота, – грізно наказала дівчина.
– Дай живота, – він повернувся до неї, обійняв за стан і притулився до колін.
Дівчину звали Калиною. Восени Турик хотів повести її жінкою у свій дім. І родичі Малка, і батьки Калини знали про їх дружбу й любов, супроти не ставали, бо обидва роди були достойні один одного.
– Коли тебе знову побачу? – запитала дівчина, розгладжуючи біляве волосся Турика на своїх колінах. – Ви ж завтра в похід.