Кровна мста
Шрифт:
– Чи ж брат мій, великий князь київський Ярослав, не дбає за вашу землю?
– Земля київська вельми многа – від Новгорода до Тмутаракані, від городів Червенських до Дону-ріки, – ухильно відповів посол, тоді повторив: – Князь сидить у Києві та вельми много земель під собою має.
– Це правда – велика земля руська, один муж не дасть ради всьому. Та хіба він не дав вам свого посадника?
Посол окинув оком присутніх, наче звертався більше до них, ніж до князя.
– Посадник дбає про свого князя, а не про землю. Усі добра сіверські йдуть до Києва, люд зубожів, боярство. Печеніги в нас під боком, напади постійні чинять, люд гонять у неволю, палять весі, скот забирають. Нам князя треба, а не посадника. Щоби твердо на землі нашій багатій став, щоби правив нами, дбав за люд, суд свій княжий давав, аби дружина наша його любила й шанувала. Тоді лише настане в нас лад і спокій.
Мстислав уважно слухав. Він їх розумів – бояри говорили правдиво, бо так, як попіклується про свою вотчину князь, не подбає ніхто. Князеві з Києва що – аби оброки вчасно приходили. Він не бачить бід людських.
– Чого ж ви до мене прибули? Хочете, щоб я залишив Тмутаракань і пішов до вашого Чернігова?
Посол знову відповів ухильно:
– Земля сіверська є дуже багата і велика. У нас суть городи великі, многолюдні, є землі безкраї, дружина многа, діви красні. У наших лісах звір водиться, а в ріках – риба. Гості із земель північних та південних заходять до Чернігова, Нежиня, Переяслава, дари приносять. І древня наша земля, роди суть древні. Слава племені сіверян давно гримить, сам знаєш, княже.
Посол хвалив свою землю, даючи тим зрозуміти, що Тмутаракань проти Сіверщини, як цуцик проти вовка, а то й проти лева. Мстислав і це розумів. Мовив:
– Наша земля хоч не є вельми велика, та це край землі руської, тут також рука княжа тверда потрібна. Землі чужинські навколо, кожен норовить Тмутаракань під себе підім’яти. Ви б сходили спочатку до брата мого Судислава та його просили.
– Були ми в Судислава. Не хоче він – до тебе послав. Рече, що не дуж є такою землею правити великою, як сіверська. Та й князя київського боїться. Каже, що не сміє проти волі Ярослава піти.
– І я не піду, – однозначно мовив Мстислав.
– Пошли до нього послів – Ярослав тобі не відмовить, адже з літ дитячих ти єси люб йому.
Боярин не думав здаватися – не для того так здалеку прибув. Запала мовчанка. Князь думав. Мовив:
– Що скажете, люба дружино моя?
Бояри почали радитися. Першим сказав Мирослав:
– Тмутаракані без князя трудно буде. Та мусимо думати не лише про свій город, а про всю землю Руську. Приповідка є: «Велика земля руська, і лад у ній буде». Безлад же із Сівері далі піде, на землі в’ятичів, радимичів, закоториться земля – не справитися одному Ярославові. Та наперед самого князя київського спитати треба. Як урече – так і буде.
Присутні мовчали. Далі своє слово мовив Середич:
– Мудре слово рік Мирослав: тобі, княже, у Чернігові сидіти й землю ту синам своїм лишити.
Середич підняв братину, випив, за ним і всі інші. Знову якийсь час мовчанка, аж тут мовив Вуй:
– Хочете, боярове, особливо ти, Середичу, князя із Тмутаракані вигнати, щоби по своєму в городі верховодити. Кожен за своє черево рад, а до князя вам байдуже, тому й не речете з любові, а тільки з хитрості. Не вір, Мстиславе!
Князь не знав, що відповісти старому, але тут швидко знайшовся Середич:
– Земля сіверська не чужа, і раз послала до нас бояр своїх, то зла князеві чинити не думає. А тут ми лишимося та княжою рукою правити будемо. Як князь урече тебе, воєводо, на посадника, то й тобі бути.
– Не по мені це, – сердито відрубав Вуй.
Щоб примирити своїх достойників, заговорив Мстислав:
– Жоден стіл посадничий на собі Вуя не витримає – зламається. Уже вельми грубої кості воєвода. Та й не те що стіл – коні під ним присідають. Не журися, воєводо, посадником тебе чинити не будемо, щоб нидів ти за справами державними. Разом у Поле підемо, на печенігів, відженемо їх від землі сіверської за Дунай або за Ітіль-ріку.
Присутні схвально загули, дружно за це випили. Сам воєвода усміхнувся, більше сперечатися не хотів, лише мовив:
– Оце по мені.
Тут знову слово взяв князь. Говорив твердо:
– Спершу треба змусити до миру сусідів, щоби не могли вдарити нам у спину. Якщо мій брат Ярослав урече мене на стіл чернігівський – піду. Пошлю сольство до Києва. Ти, Мирославе, іди, а ще ти, Вую, і ти, Середичу. Беріть із собою людей та відпливайте завтра удосвіта. Ви, боярове, поки що тут посидьте, – сказав він сіверянам.
Князь не до кінця вірив їм – час був дуже непевний, тому залишав їх собі як заручників. Сіверяни були готові до того й не суперечили.
Раптом озвався Вуй:
– Недобре чиниш зі мною, княже. Не знаю, чим і завинив перед тобою.
Мстислав поглянув на нього, не розуміючи. Воєвода пояснив:
– Знаєш-бо добре, що стар я став вельми, недуж. Тяжко мені ходити та меч у руках тримати. А для воя це найгірше, коли вмираєш на постелі, а не на полі ратному. От і надумав я голову положити в тому поході на касогів за твою, княже, славу. Ти ж забираєш мене від дружини, до Києва відправляєш. Недобре то.
Князя очі сердито зблиснули: не любив, коли хтось йому суперечить, хоч і сам Вуй.
– Щось я не пам’ятаю, воєводо, щоб ти колись перечив своєму князеві. Може, і справді старим став та негодним? Тебе посилаю, бо добре знаєш Київ, бояр тамтешніх, а дружина київська тебе пам’ятає і шанує. Нехай бачить Ярослав, що посилаю до нього своїх людей найкращих.
Усі прониклися твердим князівським словом, мовчали. Першим насмілився сказати Мирослав:
– Багато людей із собою брати не будемо – вої тут знадобляться. Візьму тільки сотника Луку та гридня Сокола.
– Беру Волоса і Бурого, – буркнув Вуй.
– А я візьму Турика, – сказав своє слово Середич. – Буде нас восьмеро – досить.
– Хоч Турика мені лишіть, а то дружину мою оставите без найкращих мечів, – жартома обурився Мстислав.
Середич стояв на своєму:
– Малко ще молод – не одну рать побачить, не раз іще кров проллє. Йому світ розгледіти треба, а то далі Тмутаракані й не бував ніколи.
На тому й стало.
Після трапези й наради всі почали розходитися. Залишилися хіба ті, хто завтра мав відпливати, князь та гості. Мстислав мав дати своїм послам останні настанови. До нього заговорив один із чернігівців – вусань.