Кровна мста
Шрифт:
– Перед тим як сольство до Києва слати, візьми, княже, письмо від брата твого Судислава.
Мстислав поглянув на нього.
– Нагадай, як зовуть тебе, боярине.
– Бориславом.
– Чого скоріше не давав письма, Бориславе?
– Судислав так наказував. Рік, аби передати тільки тобі в руки і щоб ніхто його не бачив та не читав.
Він витяг згорток, обмотаний ниткою та заклеєний воском із печаттю Судислава.
Мстислав узяв листа, боярин повторив:
– Щоби ніхто його, крім тебе, не читав.
Мстиславові бояри зрозуміли натяк, відійшли. Князь почав читати. Час від часу він відривався від читання й дивився то на слів, то на своїх бояр. Погляд його чогось став розгублений, пальці стисли папір. Князь досить довго читав і перечитував лист від брата, нарешті скінчив. Бояри уважно дивилися на нього, запала повна тиша. Мстислав видихнув, беручи себе в руки.
– Мирославе і ти, Вую, зостаньтеся. Решта йдіть, готуйтеся до далекої дороги.
Середич криво посміхнувся. Певно, його образило те, що князь і з ним не хоче поділитися таємницею листа. Уголос боярин цього не сказав, а тільки прорік:
– То хто буде старшим сольства, чиїх наказів слухати: Мирослава чи Вуя?
– Мирослава, – коротко відповів князь. Він був у гніві і на Середича уваги не звертав.
Усі присутні, крім князя та двох його достойників, вийшли, а за порогом князівського терема розійшлися.
Вадим
Купець Вадим сидів у своєму човні: хвиля колисала його, а сонце приємно гріло спину. Він знизу вгору дивився на Мирослава, який стояв на пристані і мружився від променів. Боярин за стільки літ не мінявся, лише черево гладшало та додавалося зморщок на лобі.
– То що, згода? – запитав боярин.
Щось усередині говорило Вадимові, аби він відмовився, аби не йшов на ту спілку. І платня невелика.
– Хіба ж князь своїх лодій не має? – спробував заперечити купець.
– Має. Тільки тепер кожен вой, кожен дружинник багато важить, – ухильно відповів боярин.
Вадим відчув, що Мирослав чогось не договорює, хитрує.
– У греки мені треба. Кажіть он сіверянам, нехай вас везуть, – купець кивнув у бік лодії чернігівських послів. – Та й човен у мене малий – більше десятка мужів не візьму.
Боярин стояв на своєму.
– Нас буде небагато – восьмеро.
– Щось мало як для сольства.
– А ми не йдемо як сли, а лиш як гості. Справу маємо в Києві.
Вадим поглянув у відкрите море. Думав. Ой, як не подобалася йому ця угода з Мирославом, щось тут було не так. Спочатку прибули посли сіверські, тепер же раптово Мстислав посилає до Києва своїх ліпших людей. Таємно посилає. Щось князі-брати лихе задумали, щось має статися.
– Добре, боярине. Хоча й не маю хоті волочитися з вами, та й відмовити тобі не можу, нашу дружбу пам’ятаючи. Поможу тобі. Тільки й ти мені пособи в моїй справі.
Мирослав посміхнувся: знав, ведмежий син, що йому у Тмутаракані ніхто не відмовить.
– Що за справа?
– Є один грек у Корсуні. Хитрий, як змія, і нахабний. Справа в мене з ним не залагоджена.
– Гроші тобі винен, так? Хочеш загребти жар нашими руками?
– То й речу, – вів далі Вадим, – що мені віддавати не хоче, а князю тмутараканському віддав би, бо князь Мстислав велику повагу серед греків має.
Боярин не відповів нічого, поглянув на небо.
– Хвала Богові, дні стоять сонячні, – боярин перевів розмову на інше, обмірковуючи слова купця, той також думав свою думу.
Вадим був зросту середнього, мав мозолясті дужі руки, звиклі до стерна й меча. Увесь засмаглий, обвіяний усіма вітрами та вигорілий на сонці, він зручніше вмостився на своєму човні, що вже давно став йому другим домом.
– Пам’ятаю, були часи, коли приводив єси по кілька лодій до нашого берега, та все повні товарами. Воїв зо п’ять десятків возив за собою для захисту, – тужно мовив Мирослав.
– Було, – погодився купець. – Багато я втратив. Не згубив тільки слави доброї й голови.
Вадим намагався триматися достойно, високо підіймав ціну собі.
– Святі угодники відвернулися від тебе за твою гординю.
– Коли так, то чого до мого човна просишся? Нехай вас хтось інший до Києва везе, – відрізав купець, – а я зайду у Корсунь, наберу товарів та подамся хоч на Дунай, хоч у сам Царгород.
Колись Вадим був чи не одним із найбагатших купців на Русі. Мав хороми в Києві, Новгороді та інших городах. Своє багатство заробив завдяки купецькому непомильному нюхові та великій відвазі. Де був добрий торг – там і Вадим. Він знав шлях «із варяг у греки», як свою кишеню. Не раз і не десять перепливав зимне Північне море та розбурхане Руське, так що знали його добре й холодні, незговірливі варяги, і лукаві, хитрі греки. Він завше міг домовитися з усіма, з кожним був запанібрата. А в городах руських то й поготів. Особливо у Тмутаракань любив купець заходити часто, звідти й знайомство з Мирославом. Знав інших мужів із ліпших.
– Кого іще із собою береш? – запитав Вадим після певної мовчанки.
– Буде Вуй, Середич, а ще молодші дружинники. Лука, син Романа, поїде.
Вадим і справді не боявся нічого. Він ніколи не перетягував свої лодії волоком по берегу, щоб обминути дніпровські пороги: сам стояв за стерном, наказуючи гребцям налягати на весла з усієї сили – і лодія зі свистом проскакувала крізь страшні кам’яні зуби, що стирчали з-під води, ревіли та розкидували навсібіч річкову піну.
Моря він також не боявся – не страшні йому були високі, лихі хвилі та сильний вітер. За всі свої мандрівки йому не раз доводилося виймати меча і сходитися у смертельній січі з дикими кочівниками, морськими та лісовими розбійниками. Вадим завжди йшов у бій першим, не ховаючись за спини своїх людей. Коли ж купець після вдалого торгу заходив у якесь місто, то всі шинки ходором ходили, грала музика, скоморохи веселили народ, чулися співи, а вино, пиво та мед лилися рікою.
– Лука Романович із нами поїде, – ще раз повторив Мирослав. – Рекли мені, що в батька його взяв єси смушки, сріблом обіцяв віддати. Роман помер минулої зими, а срібло так і засохло в тебе.