Круглянський міст
Шрифт:
— Доктор Шарф віншує з кінцем війни і дякує панові офіцеру за визволення від нацизму.
— Будь ласка, — великодушно погодився я. — Живіть мирно.
Доктор уважно вислухав переклад Франі, трохи помовчав. Говорити йому було, видно, важко чи то, може, він важко збирався з думкою. Франя перекладала:
— Він каже: старі щасливі, що дочекалися кінця війни. А молодим тепер доведеться самим влаштовувати майбутнє Європи. Важливо не помилитись.
— Та вже як-небудь. Не помилимось. Якщо донині не помилилися — перемогли, — самовпевнено відповів я і зразу відчув, що перебрав: не варто
— Доктор Шарф каже: перемогти у війні — ще не все.
— А що ж іще?
— Після тяжкої війни неминучий і тяжкий мир, — тихо, ніби навіть не погоджуючись із чимось, переклала Франя.
Я не зовсім зрозумів, що він має на увазі, цей старий австріяк. Може, однак, і правда, може, і тяжкий мир. Але вже не тяжчий, ніж ця війна.
— Він каже: росіяни повинні зрозуміти, що нацизм і комунізм є два кінці однієї палки.
Ці міркування я чув уперше, і вони здалися мені дивнуватими — однією палкою міряти Росію і Німеччину. У нас так ніхто не міркував навіть під чаркою, за такі слова кожен міг опинитися далеко. Ми не відважувалися так навіть подумати. Та й не було потреби так думати — все ж ми воювали з фашистською Німеччиною за свободу своєї країни. При чім тут два кінці однієї палки?
Трохи розгубившись, я мовчав. Певно, відчувши мою ніяковість, господар також зробив паузу і, стримано кивнувши на прощання, повернувся до виходу.
— Зачекай трішки, — кинула мені Франя, прямуючи за старими.
Однак мені не сиділось, і я підійшов до вікна. Це зрозуміло, що за перемогою настане мирне життя, але чомусь не хотілося про нього думати, всі думки тепер не йшли далі перемоги. Саме тої, до якої ми нарешті наблизились і про яку стільки мріяли в тяжкі часи малих і великих невдач. У такі хвилини вона сприймалась нами як глум, як шахрайська пуста обіцянка. Багато для кого якраз такою і зосталась, і вони нічого про неї ніколи не дізнаються. Інші ось дожили до неї, і, може, ще скористаються з її плодів.
З вузького вікна з високим, наче в церкві, підвіконням майже нічого не було видко, а мені все ж потрібно було бачити мої гармати. І я сказав про те Франі, коли вона прибігла до вестибюля. Дивно, як за півдня змінився її настрій, вона стала тепер жвава, майже безклопітна. Легка й швидка, вона стала схожою на пустотливу школярку.
— Ходімо, — сказала вона й кудись повела мене через боковий хід до рипливих і викрутистих східців — на горище чи що, подумав я. Але то було не горище, а світла тісненька башта, яка, ніби скляночка, гарно виглядала здаля на червоному даху.
— Звідси все видно.
Краєвид з цього узвишшя був справді чудовий — майже половина розбитого вибухами містечка, вулиця до поворотки, задимлене подвір’я лісопильні, завалене нагромадженням кругляку й дощок; мої гармати — одна відразу за річкою, а друга по той бік лісопильні. Навпроти за дорогою розлігся широкий гірський схил, знизу порослий хвойним молодняком, який вище обертався на добрий сосновий ліс. З другого боку видно було не багато — стрімкий черепичний схил даху та верховіття громіздких дерев, за якими близько нависала гола скеля гори. В тіснуватій склянці-башті стояла легенька канапка, темнів розчинений люк, крізь який ми сюди влізли.
— А онде і твої солдати, — показала Франя.
Я оглянув згори мої позиції — нічого особливого. Солдати посідали на станки, напевно, тепер балакали про мир, до якого, схоже, дожили — хіба ж не підстава для радості? Кожен уже налаштовувався на дім, господарство й мирне життя на ньому. Це було так зрозуміло. Молодші мріяли про навчання і кохання, про своє місце в житті, визначене кожному щастя. Тепер усе те ставало можливим. Ми заслужили на це право, перемігши в страшній війні. Мабуть, подальше залежало від кожного і не залежало од війни. Це було щастя.
Я сів на зручну білу канапу, Франя стала навпроти біля широких, засклених дрібними шибками вікон.
— Доктору Шарфу ліки дала. Кепсько йому. Дуже наполоханий.
— Ким наполоханий?
— Німецькими наці, але й нашими також.
— Нашими? Коли ж це вони встигли його наполохати? — здивувався я. Здалося, що Франя говорить щось безпідставне.
— Ти не знаєш. Може, не треба тобі говорити…
— Не бійся. Я йому зле не зроблю.
— Я вірю, що не зробиш. Ти ж не такий, як… Це ж учора вночі ми до ранку не спали…
— Не спали?
— Еге. Як посутеніло, приїхали ваші. Ну, з особливого відділу, сказали. Мене прогнали у вестибюль, а самі там до чотирьох годин його допитували.
— Он як! Але за віщо?
— А хто їх відає. І мені доктор Шарф нічого не сказав. Фрау Сабіна плакала…
— Ну, а ти? У тебе вони про що-небудь питалися?
— У мене вони взяли підписку, що буду мовчати.
— Отакої!
Це було гірше. Врешті, я вже знав, що там, куди лізли ці, і не могло бути добре. Ну, але хай це у нас — у війську, в тилу. А при чім тут австріяки? При чім, нарешті, Франя? Вже ж вона навіщо їм знадобилася? Чи чим не догодила? А може, вона заважала їм у якійсь їх темній справі?
Хоча, заспокоював я себе, до того потрібно бути готовим. Усе ж у цих молодчиків свої, специфічні обов’язки, яких простим людям ніколи не зрозуміти. Насамперед шукати ворогів. Але невже і цей старий професор біології — також ворог? Шпигун? Диверсант? Чи, може, вони самі вербують шпигунів? Але як же в такому випадку тут залишатися Франі?
— А доктор Шарф не фашист?
— Ну що ти! Він не любить фашистів — страх! Бувало, в Ганновері, як біжимо в бомбосховище, він так брутально лає їх. Окіл усе грюкоче, ніхто нічого не чує.
— Як ніхто не чує, можна й полаяти, — сказав я. — А ти сідай поряд, ось тут, біля мене.
Якось нерішуче Франя присіла в кутку канапи. Її настрій знову, здається, ставав мінорним, явно заклопотаним. Її захопило пережите. Я був настроєний інакше, але радість моя теж поникла. Франя тим часом почала розповідати.
— Там же бомбили кожної ночі. Алярми ці з вечора до ранку. В місті пекло, все горить, все валиться. Німці рятуються в бомбосховищах. Було, що й бомбосховища завалювались і всі гинули. Як почнеться, ми відразу в склеп. Для того у мене вже все підготовлено — термос, пледи. Сидимо, вони там моляться. Я, як умію, також.