Круглянський міст
Шрифт:
— Ну ми ж ось не примітивні, а живемо без Бога і — нічого. Не з’їли ще одне одного.
Франя трохи примовкла, збираючися з думками, і сказала надто стишеним голосом:
— Знаєш, доволі успішно їли. Класова боротьба — хіба не те саме самоїдство? Хоча нас, може, рятує те, що нас багато. Не дуже хутко можна одне одного з’їсти!
Я не перечив уже, внутрішньо почав з нею погоджуватись. Я відчув, що вона розумніша за мене, хоч і не надто приємно було в тому зізнаватися собі. Все ж я не вважав себе дурнем — дещо тямив у житті, пам’ятав зі шкільної історії та й прочитав трохи книжок. У розмовах
Те, що я почув, уражало не одним лише виказаним нею. Було там щось малоприємне для мене — все це її партизанство в загоні особливого призначення. Але я подумав, що так щиро розказати може лише довірлива натура. Я вже знав, які бувають хамули й жлоби серед нашого брата-військового, мав уявлення про тих начальників, які і у війську примудрилися воювати чужими руками. Коштом чужих життів. У партизанах тим паче. У партизанах, розказували декотрі, хто там був, для начальства взагалі рай — роби що хочеш. Командування далеко, але у Москві, по радіо вішай йому локшину на вуха — не прийде, не перевірить. От і робили подвиги з такими ось дівчатками, яких по одній і десятками кидали в пащу війни. Нових завжди вистачало — вони любили батьківщину і летіли на війну, мов метелики на вогонь.
— Знаєш, я ж також Богом не надто цікавилася, — сказала Франя. — Виховувалася ж войовничою атеїсткою. Аж поки ось тут, у Німеччині, не побула на месі. Як почула орган та співи «Аве Марію», усе в мені перевернулось. І я зрозуміла — раптом і назавжди — Бог є. Його просто не може не бути. Незважаючи на все жахливе на землі.
Що ж, може й так, думав я. Шкода, що те до мене ще не дійшло — раніше дійшло до неї. Мовчки я пригорнув до себе дівчину, і вона не відхилилася. Здається, вона вже довірялася мені, хоча щось ще не до кінця подолане стримує її відповісти на мої ніжності. Але ніжність гоїть усе, мабуть, почала вона гоїти і Франине горе. Несміливо ще, з делікатною стриманістю вона поцілувала мене і знерухоміла. Я знерухомів так само.
Це був мій перший поцілунок, донині жодна з дівчат не цілувала мене. Та і я теж. Я був удячний долі, що він подарував цю пору на схилі дня. Подумалося, може, подарує і щасливу ніч? Я відчув себе дужим, удачливим і почав давати волю рукам. Вона, схоже було, хміліла в моїх обіймах, мовчала, тільки цілувала моє обличчя. А після і зовсім розслабилася, віддаючися моїй хлопчачій владі.
— Кохана…
І раптом стріпонулася, пробуючи вирватися з моїх обіймів.
— Не треба! Пожалій мене. Потім… Я ж сирота…
Ті слова раптом протверезили мене, і я відхитнувся. Насправді, що ж це я? Як же я? Я ж кохаю її.
— Я ж нікого ще не цілувала, Митечко. Тебе першого. Пошкодуй
Ну, звичайно ж, я тебе не покривджу. Я добрий. Я справедливий, бо я кохаю тебе…
— Кохано!..
Я відчув, вона не довіряє інстинктам, не дає заснути розуму. І береже мене. Все ж я не такий, як ті, що траплялися на її шляху. Я кохаю їх і жалію. Насамперед, може, жалію. Або ні — насамперед кохаю. А кохання — завжди сила, так мені здавалося…
Глухий грюкіт у двері не одразу долинув до нашої скляної башти, спершу подумалося, що це десь стріляють. Але Франя недобре напружилася в моїх руках і схопилася.
— Митю!
— Це за мною, — здогадався я.
Мало не зламавши собі шию на темних і стрімких східцях, я скотився вниз, навпомацки знайшов у вестибюлі двері, в які гулко грюкотіли знадвору.
— Товаришу лейтенанте!..
Франя ледве справилася з тяжким засувом, а як відчинила двері і я вискочив на темне подвір’я, Кананок сповістив:
— Комбат кличе.
— Що сталося?
— Кажуть, зніматися нам.
Ну, все зрозуміло, цього треба було й чекати.
В суцільній темряві ми добрели до вогневої, на якій уже юрмилась обслуга, і Медведєв, як завжди вночі, стишено витлумачив:
— Наказ — згортатися. За машиною послав, зараз приїде. А вас комбат вимагає.
Я вліз у темний рівчак, впомацки перейняв з руки Мухи слухавку.
— Ти де там блудиш? — загучав стривожений голос комбата.
— Годину чекать тебе треба. Негайно згортай бойовий порядок, вантаж боєприпаси і — на дорогу. Чекайте на мене.
Починалася звичайна лихоманка поспішних зборів. З тьмяним світлом підфарників на вогневу приповз величезний «студебекер», другий поряд побрів біля плоту до сусідньої обслуги. Цей почав розвертатися, здавати до вогневої задом; незабаром через розчинений борт хлопці взялися вантажити важкі скриньки нерозстріляних снарядів, брезенти, зброю, різне солдатське майно. Всі працювали радісно і спірно, бо подібно було на те, що рушимо не в бій, а мабуть, з бою, туди, де вже скінчилася війна. Нарешті кінець війні, і ми всі живі, здорові. Оце диво дивне! Чудо!
У моїй душі був розгардіяш почуттів — радість перемоги все ж засмучувалася клопотом розлучення. Знав, відчував, що поїдемо звідси. Але куди? Чи далеко? Я хотів повернутися сюди, мені дуже потрібно було те. Хоч на годину, хоч на п’ятнадцять хвилин. Я ж нічого не сказав їй. І нічого від неї не почув.
Не витримав: поки чекали другу гармату, я вибіг на пустище і поспішив до містка. Хвіртка цього разу була не зачинена, і тільки-но я вскочив на подвір’я, як розчинилися двері в котедж. На порозі стояла Франя. За нею нерухомо сіріли дві тіні її старих.
— Франю, ми їдемо!..
Франя мовчала. Застигла, мов зніміла, і не ворушилася.
— Ми їдемо! Ти чекай! Я вернуся…
З темряви вестибюля на мене позирали старі, і я, недоречно засоромившись, навіть не поцілував її. Тільки обняв трішки за плечі в тісних дверях і відсахнувся. Я не міг баритися тут: на дорозі, чути було, починався вже рух, ішли автомашини. Деякі навіть світили фарами, чого ніколи не було на фронті. Вже ж, мабуть, і справді війна скінчилась. Я перебіг місток і заскочив на широку підніжку «студебекера», що з моєю останньою гарматою вирулював на шоссе.