Круглянський міст
Шрифт:
Але нам і тут ставало радості. Кілька американців, здається, вже добре напідпитку, опинилися перед моєю машиною і вже весело горланили, двоє обіймалися з телефоністом Мухою. Виявляється, ці розуміли по-польськи, так само, як і Муха, що попав у полк з польської армії. І вже там чутно було, як лунало «Бардзо проше», «Панє капрале», «германско бидло». Побачивши мене, Муха радісно розтлумачив:
— Товаришу лейтенанте, от диво! Земляки! їхні батьки з-під Познані. Ось ромом частують…
Один з тих земляків — розхристаний, плечистий здоровило вже совав мені величезну бутельку, в якій ще щось плескалось, а Муха підохочував: «За перемогу, лейтенанте!» І я випив — без великої охоти кілька ковтків теплого
— Презент, сер офіцір? Єс, презент? Єс?
Я не розумів, що означає — презент? Чи не хоче він одержати в подарунок мій орден? Справді, мабуть так. У віддарунок він уже скинув з руки металічну бранзолету годинника і совав мені. Як було від нього відчепитись? Інші, однак, не відчіплювалися, скрізь відбувався п’яний обмін сувенірів — годинників, зірок з пілоток, ременів і навіть пістолетів. Гляджу, мій тихий Кананок уже прицілюється кудись у кузові з ладної американської гвинтівки, виміняв чи що? Не навоювався хлопець. Поруч сидить на борті і поблажливо усміхається розхристаний американець.
— Ну, ще крихту приймемо за перемогу, — трохи розв’язно совав мені пляшку Медведев.
— Давай!
Дідько його бери, і справді перемога. Найбільша перемога в найбільшій війні. Давай, Медведю, будемо пить. За тих, хто ніколи не вип’є.
І я випив, чи не вперше зі своїм підлеглим, командиром гармати. Загалом те не було у нас заведено — пити з підлеглими. Коли й пили, то більше з рівними собі: взводні — зі взводними, комбати — з комбатами. Але тут така подія — кінець війни. А ми з Медведєвим понад чотири місяці кожного дня і кожної ночі разом. В одному окіпчику і біля одної гармати. А з однієї пляшки випивати не доводилося.
— Все ж могли в одній ямі лежати, — сказав Медведев, бовтаючи піднесену пляшку і ніби не наважуючись допити.
— Під Шаманторнією?
— Під Шаманторнією, хай їй… Там я вже не сподівався. Безвихідь повна.
Так, він казав правду, за Шаманторнію я не забувся. Під час весняного прориву німецьких танків нашу гармату відрізали від своїх, ми добу просиділи в кукурудзі, вже не сподіваючись вибратись живими. Попереду на висоті були німці, ззаду на дорозі німецькі танки, наш тягач «студебекер» згорів ще вранці біля переправи. І ми понурились. А тут Медведев каже: треба, коли стемніє, послати когось у піхоту, щоб дали чоловік п’ять, і тоді б ми спробували викотити гармату. Так і зробили. Послали Степанова, той пробрався між німецьких танків і привів чотирьох з піхоти; під ранок у тумані ми якось викотили з кукурудзи нашу гармату і пробралися до своїх. Навіть нікого не втратили. Але натерпілися — не дай Боже! Вранці по тій кукурудзі вже гасали німецькі гренадери.
Якраз до нашої веселої купки долучився і Степанов — дужий, немолодий уже молодший сержант з орденом Слави на засмальцьованій гімнастерці — це за той його не надто звичайний подвиг.
З машини зліз Кананок. На цьому ярмарку пустотливої веселості він виглядав якимось найнерадіснішим, завсідна його усмішка нині зійшла з кирпатого обличчя, і я розумів, чому. Скінчилася війна, а у хлопця жодної медалі, що, певно ж, його засмучувало. Казали: не заслужив. Провоював зиму поряд з усіма, як і всі, терпів під вогнем, але ось — не заслужив. Бо молодий і скромний. Хоча головне — заслужив життя, хіба це не найбільша нагорода для кожного солдата?
Навколо гув, гомонів, метушився солдатський натовп. Солдати нашої та й інших батарей полку перемішалися з американськими, яких приймали справді як братів, — гомоніли,
Медведева, схоже було, хміль брав не хутко; виглядаючи цілком тверезим, він тихим голосом до мене промовляв:
— Замиряться — приїжджай у гості. Якщо можна, з сім’єю. Або один. Я ж біля Телецького озера живу.
Те я знав. За зиму й весну доволі вже наслухався про його озеро, повне рибних дивин і неземної краси. Але сержант і зараз не міг стриматись, щоб не нагадати про те.
— Це ж озеро — чудо. Перше місце займає з краси.
— Може, і приїду, — сказав я непевно.
— А чого? Молодий, женитись треба. А у мене гляди — і наречена готова. Тоська моя саме впору…
Я знав і чув про його Тоську. Медведев був удвоє старший за мене, мав дорослу дочку і сина-кулеметника, що загинув під Сталінградом. Залишилась одна дочка, от він і старався гідно влаштувати її в житті. Але навряд чи я годився для алтайських наречених.
Ззаду поміж мною і Медведєвим протиснувся санінструктор Петрушин — з перевернутою на голові пілоткою та почервонілим обличчям. Цей уже був добряче захмелений.
— Цур, Медведю, не сватай дочку лейтенантові. Мені обіцяв.
Медведев тільки поморщився від п’яного нахабства.
— Забагато хочеш, — тихо промовив він і протягнув мені пляшку. — Тож вип’ємо, лейтенанте.
Здається, я випив ще з Медведєвим, а після і зі зважливим Кананком і навіть з Петрушиним. Я вже не злився на санінструктора, тим паче, що й він не злився на мене і сам мені про те сказав. Здається, після ми навіть обнімалися з ним, і він усе вихвалявся, як його поважають офіцери; начальник санслужби завжди вітається з ним за руку. Вже п’яним позирком я згледів перед собою хистку постать майора-пропагандиста поруч з комбатом чи ще з кимось, кого я вже не впізнав. Спрокволу, але певно я відключався, притулившись до крила «студебекера». Деякий час чув ще великий гомін побіч, як скрізь пили, співали, сміялися. А декотрі і плакали п’яними гіркими сльозами. Аж поки зворушену луговину не зморив п’яний сон.
Як заснулося, не відзначив, але проснувся раптом на світанку. Намацав біля голови величезне пильне колесо «студебекера» і, якось учепившись за нього, сів.
По всій луговині врозбрід стояли наші «студебекери», ніхто їх не порівняв, — як учора поставили, так і зосталися. І між них, під станками гармат, на стоптаній траві, в кузовах і розчинених кабінах лежали, спали, хропли солдати — радянські вперемішку з американськими — хто де і хто як. Поряд витягся той учорашній негр, що хотів у мене виміняти орден; на його ноги влігся хтось із наших, під ним, утоптаний у землю, валявся чийсь карабін. Кобура в американця була порожня й розщебнута, — мабуть, уже подарував комусь свого кольта. Чи поміняв на той іржавий карабін. Я з натугою звівся на ноги. Боліла голова, незвична слабість відчувалася в тілі. Але нове поривання відразу охопило мене. Я пам’ятав приблизно, з якого боку ми сюди приїхали і хистко побрів у тому напрямку. Обійшов «студебекери» своєї батареї, ніде не згледів комбата і подумав, що так, може, і ліпше. Правда, наткнувся на знайомі чоботи санінструктора Петрушина, який, звісивши ноги з розчиненої кабіни, солодко спав на м’якому сидінні. Либонь перебрав, — подумав я, хоч сам був не в кращому стані.