Круглянський міст

Быков Василий Владимирович

Так тривало чимало часу, почало згасати багаття. В темряві ночі віддалі тьмяно блищала водяна пляма затоки. Побіч, трохи освітлений рештою вогню, лежав одубілий небіжчик. Мабуть, треба було підкласти палок у вогнище, та солдату було не до того. Він зробився байдужий до вогню, про який недавно ще так дбав. Настала черга дбати за себе.

Трохи, однак, упоравшись із неміччю, він підвівся, підняв обважніле неживе тіло і звалив його в яму. Загорнути піском не встиг — знову підступила блювота. Тоді він обліг долу побіч і думав, що, мабуть, тут і сконає також. Сконати тут разом, може, було б і непогано… Поруч неквапно помирало багаттячко, в темряві на краях вогнища ще ворушилися-миготіли дрібненькі вогники. Спрокволу й ті згасли.

Проснувся глибокої

ночі — йому й зовсім стало погано. Тільки встиг сісти на холодному піску, як знову здригнувся від блювання. Блювати давно вже не було чим, але все одно його рвало зсередини, — здається, рвало з нутрощів. Він не розумів чому, і то трохи підводився, то знов облягав долу. Між страждальних судом трохи забувався в знемозі, щоб незабаром прохопитися знов і знову надриватися в блюванні. Здається, вже зовсім спустів шлунок і всі нутрощі, а нестерпна гіркота не переставала рватися з горла. Судоми не спинялися. І йому здавалося, що краще померти, ніж так страждати.

Може, під ранок трохи заснув.

Проснувся, коли вже розвидніло, сів, почав утирати забруднене підборіддя, груди. І тоді на пальцях убачив кров — як і вчора у бомжа. З його рота також ішла кров. Значить, і його невдовзі чекає те саме.

Але він не хотів помирати…

Він з натугою піднявся і, хитаючись, пішов берегом. Геть від цієї затоки, від вогнища, від незакопаної могили. Йому треба було доволоктися до броду.

Мабуть, нова мета надала якоїсь сили — хистко, невпевнено, ослаблений, він подолав, однак, чималий відрізок шляху по лісу. Але й видохся вщент. Упав у підліску, серед горобинового молодняку, довго лежав. Свідомість його затуманилася, часом він переставав розуміти, хто він і де він є. Але не надовго. Все ж він змушував себе підводитися і йти. Йому вельми треба було дійти до броду.

— Люди-и-и, люди-и-и, — намагався він крикнути, але з його уст злітав тільки шепіт. Ніхто ніде не відгукувався. Та й ніде не було нікого. Не було навіть вовка. На мить згадавши доходягу, солдат промовив у думках: де ти, братку по нещастю? Вовче ти мій, вовче… Приходь, може врятуємось разом..

Почала діймати спрага — хотілося пити. Та річка й болото зосталися позаду, в бору води не було. Він розумів це і терпів. Він тільки йшов. Від дерева до дерева, від сосни до сосни. Однак усе виразніше став одчувати, що не дійде.

Але невже справді не дійде?

Переляк трохи надав сили. Але небагато. Ослабло протупавши десяток кроків, падав додолу, лежав. Нащо ж усе так вийшло, чому? — звучало в ньому здивоване питання. Все те ж питання без відповіді. Хто згубив його життя? І чому? А може, отак із самого початку приречено долею? Тоді він не винуватий. Сам він уже безсилий що-небудь у ній змінити.

Підводячись, він кидав короткі позирки по боках — думав, мо’ де вбачить людей. Щоб гукнути. Та людей не було. Не було і вовка. Солдат зостався зовсім один у цьому гарному і страшному лісі.

Стало чомусь темно. Може, настала ніч? Значить, він так і не дотяг до рятівного броду, не вибрався зі згубної ями. Темрява навалилася на ліс, на солдата, і він уже не розумів, у який бік іти. І чи йти взагалі? Йому бракувало сили навіть підвестися…

Вуасаари, 1998 р.

АФГАНЕЦЬ

Повість

Останні три або чотири ночі, посварившись ущент з дружиною, Ступак ночував у гаражі. Втім, і днював також, бо твердо вирішив не вертатися на свій п’ятий поверх силікатної хрущовки. Якщо так уже виходить, що він там нелюбий і ненависний, що з’явився ліпший, то хай дружина подавиться тою квартирою та милується з новим женихом; для законного чоловіка шляху туди нема. Все ж він людина з гідністю і проситись не буде. Тим паче, що все його життя, схоже, пішло шкереберть, чого вже бідувати за квартирою?

Його безвихідь обрушилася на нього несподівано, наприкінці зими, коли явно почала конати його фірма, що недавно ще квітувала

під назвою «поштова скринька». Замовлення міністерства оборони скінчилися, робітникам перестали платити, і Ступак, плюнувши на нові порядки, звільнився «за власним». Думав, трохи відпочине і нагляне що-небудь для себе більш підходяще. Правда, тоді була чимала надія на дружину Людмилу Петрівну, яка працювала бухгалтеркою в банку. Але, певно, так уже заведено в житті, що де тонко, там і рветься, порвалося і з Людкою. Несподівано для себе він дізнається, що в тої з’явився сторонній залицяльник і не казна-хто, а генеральний директор того ж банку. Звісно, не обійшлося без лайки, жінка спершу оправдувалася, клялася і божилася, але коли він дав їй добрячого стусана, зі злістю зізналася, що так: є людина, мужик, не те, що ти — тля. Не можеш прогодувати себе, не те, щоб дружину з дитиною. Тоді Ступак усе зрозумів і, правильно оцінивши ситуацію, взяв піджак і з тріском грюкнув дверима. Все ж він — не тля, він людина з характером, до того ж — афганець. А якщо інколи зайвину вип’є, то нині хто не п’є? Хворий або кому не дають. Хто не має за віщо.

Воно, правда, останнім часом він таки не мав за що випити.

Цей його металічний, колись із залізних листів зварений гараж притулився на краю міського подвір’я біля рядка молодих липок, поряд з шістьома іншими такими ж тимчасовими спорудами для автомашин. Гаражі ті простояли тут років мо’ десять, але недавно виявилося, що незаконно — надійшла постанова їх знести. Тобто як? — спитали їхні власники і, не одержавши путньої відповіді, вирішили: ось вам, викусьте! Зносити не будемо. На диво, від них поки що відчепилися, перестали наклеювати грізні оголошення на іржавих дверях. Гаражники було подумали, що перемогли, коли нате вам, на початку літа всіх викликали в податкову інспекцію, де виписали податок і штраф. Штраф був чималий, та гаражники-пенсіонери, дочекавшись пенсій, мусили все заплатити. Ступак же вдруге сказав «Викусіть!» — у нього давно вже не було грошей не те що на штраф, а на кухоль пива, щоб захмеліти зранку.

Трошки збоку від гаражів за липками містилася дитяча пісочниця та альтанка з поламаною підлогою, взагалі порожні весь день, бо діти в прилеглих будинках, здається, повиростали вже, а нових не народжувалося. І лише надвечір чи на початку ночі там з’являлась яка-небудь зграя підлітків з поблизького ВТУ чи сусідньої школи, які випивали й палили, а може, і кололися, частенько з дівчатами, що нарівні з хлопцями реготали і матюкалися, ніскільки не зважаючи на рідких дорослих біля гаражів. Якось, не стерпівши їхнього гвалту, Ступак спробував їх угамувати, пообіцяв викликати міліцію. В альтанці трохи стихли, і з темряви долетів молодий басок: «Думаєш, залізо, то не горить?» У Ступака відняло мову: натяк був дуже виразний, та й знав він, як горить залізо. Сам під Кандагаром ледве встиг винести ноги з БТРу, котрий зайнявся таким жахливим полум’ям, що розтопився асфальт на дорозі. Тоді він добряче шугонув зі злості молоду зграю, хоч і подумав, що те сусідство може для нього кепсько скінчитися. Не згорів ув Афгані, спалять, чого доброго, на подвір'ї.

Втім, то була, скоріше, пуста балаканина, ніхто, мабуть, не збирався його палити в гаражі, і все обійшлося. Він притерпівся до гаража — не таке цабе, щоб щоночі спати на м’якій канапі, під білими простирадлами. Та якби ж ото гроші були. Якось непомітно і хутко розійшлися ті вісімсот баксів, що вторгував навесні за свій 412-й «москвич» з цього саме гаража. Тоді здавалося, восьмисот баксів надовго вистачить, усе ж то були немалі гроші; так само гадали і приятелі-сусіди, що вечорами присідали в його спорожнілому гаражі до застеленої газеткою, пройнятої мазутом табуретки. Сусіди взагалі були непогані люди, вони і підбили його розлучитися з обридлим «москвичем» і все підохочували відважитися на іномарку, які тоді стали з’являтися у дворі. Звичайно, він був не проти того, щоб пересісти на «опель» чи «мерседес» і вже приглядався до них на вулиці, та сталося так, що його бакси скінчилися раніше, ніж він вибрав уподобану модель.