Круглянський міст
Шрифт:
До того, що залишилося, треба було добре докласти, але докладати не було звідки, а до дружини не хотілося потикатись. Тоді він плюнув на всі іномарки разом і на останні десять баксів купив дві півлітрівки, якусь закусь і справив поминки по своєму наміру. Зрештою, можна було прожити і без машини — менше клопоту і вільніше стало в гаражі.
Одначе це тільки здавалося — без грошей прожити було неможливо, в цьому він незабаром переконався.
Інколи надвечірком чи у свята біля гаражів збиралися їх власники, розчиняли двері і починали порпатися в двигунах чи перебирали майно в багажниках. Або, перекурюючи на подвір'ї, починали неспішні балачки про прикрі несправності своїх «запорожців» чи про бензин. Після досить задовгого періоду бензинового дефіциту той нарешті з’явився на заправках, але ціни на нього так застрибали вгору, що аж мигтіло в очах. Правда, Ступака те вже мало цікавило, бензин був йому непотрібний, той клопіт його не займав. Його займало інше: коли скінчиться це безладдя, безробіття і безгрошів’я, коли він, дужий, у соку ще мужик, матиме працю і стане заробляти на життя? Моложавий доцент Мінкевич, що їздив на нічогенькій собі «сімці», глибокодумно доводив, що причина всього — в енергетичній кризі, що треба шукати альтернативні джерела забезпечення нафтою, але все упирається в реакційне керівництво, яке зорієнтоване лише на схід. Сазон Іванович, сивий ветеран з другого кінця гаражів, на те запально перечив, що всі біди — в розвалі великої могутньої держави під назвою Радянський Союз. Його сусіда, також пенсіонер, якого вони звали трохи зневажливо Плішка — за його лисину на потилиці, звичайно говорив мало, але завжди ніби забивав цвях: за кого голосували, того й одержали. Кращого не заслужили. Кремезний Плішка знав, за кого голосували сусіди, про те давно вже позізнавалися один одному у Ступака за табуреткою, знав те і Ступак, бо сам голосував за того ж. Тепер на кого було нарікати? Спершу він сумнівався у власному виборі, все думав: справи в державі як-небудь покращають, але минав час, а справи катастрофічно гіршали. Ті, що крали, стали красти більше, а головне — на законній підставі; за містом, мов на дріжджах, росли дачі-палаци, робочих звільняли, бо заводи «поштові скриньки» спинялися один за одним, а на тих, що ще діяли, майже перестали платити — не було грошей. Зате грошей вистачало для величезної зграї міліції, ЗМОПу [10] , всіх тих спецслужб, які аж кишіли на вулицях столиці. Доведений з голоднечі до відчаю, Ступак пішов за допомогою до керівника товариства афганців, але той лише розвів руками — що я можу? Грошей у мене нема. Але ж він по телевізору все говорить, що воїнам-афганцям треба помагати. От хай він і допоможе, якщо так говорить, відповів керівник. Ступак прикрутив до піджака свій орден і пішов у резиденцію-палац, але там його на порозі спинила охорона. Як він не доводив їй, що і орденоносець, і поранений, пройти всередину не дали. Він облаяв їх, а заодно їхнього владаря і поплентався додому. У свій спорожнілий гараж. Усе якось терпів би, якби ж кожного дня не хотілося їсти.
10
Загін міліції особливого призначення. — Прим. пер.
У своєму дворі серед знайомих і незнайомих він, однак, мовчав. За життя він не звик висловлюватись, особливо щодо влади, знав, краще язик тримати за зубами. Так змалку навчав його батько, навчали в комсомолі, потім у війську і в партії, з якої він, вважай, вибув пам’ятної осені дев’яносто першого. Партквиток, правда, тоді не спалив — сунув під білизну в жінчиній шафі, хай лежить. Мабуть, лежить і тепер.
Одного разу він добряче набрався з хлопцями на сороковинах інваліда, також афганця, що до пори згорів од горілки, і вночі ледве добрів до свого житла. Вранці прокинувся, почувався надто паскудно, боліли голова і серце, зовсім не хотілося жити. Якось дочекавшись, поки розвидніє, підвівся, приладнав під стелею петлю з капронового буксира, на середину гаража посунув табуретку. Тільки хотів стати на неї, як у двері тихо постукали, і він зрозумів: то був хтось зі своїх. Відштурхнувши вбік табуретку, розчинив двері — навпроти стояв сусіда, молодий хлопець Олексій, питав струбцину затиснути шарнір. Ступак змушений був податися у свої темні закутки шукати струбцину. Стоячи на середині гаража, Олексій спитався: «А для чого це вірьовка у вас?» — «Та так, прив’язував щось», — збрехав господар замогильним голосом, ніби повертаючись із того світу. Після, коли хлопець пішов, попередня рішучість його і зовсім зникла, залишилася тільки безмежна прикрість. З розплющеними очима він провалявся півдня на розкладачці, а затим побрів до пивної ятки, де довго чекав на першого знайомого. Ледве дожив той день до вечора.
Сам Ступак був людиною мовчазною, але слухати розмови інших любив, особливо, якщо йшлося про політику, від якої тепер залежало все. Та ще від такої політики, у котрій переважали не стільки розум і розсудливість, скільки цинічний валт. Безчинствувала влада, безчинствував криміналітет, який множився, звірів, від якого простій людині не було продиху. Днями в сусідньому дворі з-під самого вікна украли, правда, не новий уже БМВ, тільки-но пригнаний з Німеччини. Незважаючи на занадто вже розкішний «алярм», котрий господар демонстрував цілий вечір, даючи зрозуміти, що не варто красти, бо от як загуде-заголосить… Але ж не заголосив, і ніхто не почув, як машину вигнали з подвір’я, і яка назавжди зникла. Люди казали, міліція, хто ж ще так уміє? Може, і міліція, думав Ступак. У пенсіонера з сусіднього будинку саме міліція знайшла украдений взимку «жигуль», але номери виявилися перебитими, кузов перефарбований, і машину господарю не віддали: у міліції, бачте, з’явився сумнів. Після того як машина півроку простояла в міліцейському дворі, той сумнів зник, але мало чого зосталося і від машини — розкуркулили дощенту. Стояв голий кузов. Може, і добре, що Ступак збув до бісової матері свій «москвич», менше буде клопоту і менше небезпеки.
З причини безгрошів’я він майже не читав газет, хіба інколи випадково, але тоді кожного разу нервував і засмучувався, аж лаятись кортіло. Газети брехали так нахабно, як не брехали ніколи раніше при совітах. Крім того, в кожному числі — укази, декрети, закони і безліч поправок до попередніх законів і до попередніх поправок, нескінченні виступи самого, від яких тягнуло блювати. Все указував, вимагав, грозився і підманював, — як колись політруки у війську, як у тому ж Афгані. Що той початківець-міліціонер. який допхався до влади не накомандувавшись у поліцейській службі і тепер зганяв свій командирський свербіж. І як не дивно, те багато кому подобалося; пенсіонери, колишні військові-відставники, мов зачаровані, читали всі його виступи в газетах, всі його декрети, і навряд що розуміючи в їх пустодзвонному багатослів’ї, схвалювали. «Може, порядок наведе» — було їх незмінним аргументом. Хоч який їм потрібен порядок у безправній країні, було невідомо. Ледве чи вони те розуміли самі.
Кілька разів Ступак пробував його слухати по телевізору, але не міг витерпіти і п’яти хвилин, сподом душі чуючи фальш його пихливих слів, і лише дивувався, як цього не відчували інші. Хоч би і його дружина. Варто було Ступаку серед його виступу ткнути пальцем в якийсь інший сенсор, перемикаючи на інший канал, як вона кидалася до телевізора і вертала все назад. І дружина, і її молодша сестра ладні були із замилуванням дивитись і слухати його хоч до ранку. А на Ступакові докори звичайно відповідали: як можна нехтувати таким виступом цього інтелігентного, видного сексуального чоловіка? Вони просто мліли від одного лише вигляду його завжди старанно поголеного, напомадженого обличчя із загадковим майже соколиним поглядом, тугими щелепами і вилицею копилом, що лізла вперед з екрана. В такі хвилини Ступак готовий був зненавидіти весь жіночий рід, не тільки власну жінку. Його ж він уже давно ненавидів, нутром чуючи його фальшиву сутність, дешеве акторство, розраховане на дурнів або негідників. А коли він їздив по місту? Рух на вулицях завмирав, даішники перемикали світлофори і з палками вискакували на перехрестя зганяти тих, що загаялися зникнути з дороги. Все дерев’яніло на бруківці, мов у чеканні кінця світу, коли здалеку шалено вилітали три-чотири чорні автомобілі виступом вправо або виступом вліво, і слідом за міліцейською «блимавкою» на великій швидкості мчали далі. Скрізь на їхній дорозі кидалися до тротуарів автомобілі приватників, чи, як їх звикло називали, «автоаматорів». Якось Ступак забарився в такий момент зупинитись зі своїм «москвичем», бо не було як приткнутись до тротуару, де стояли автобуси, як даішник шулікою накинувся на нього, облаяв, відібрав документи, за якими після довелося походити в їхню контору.
Огледівшись і зрозумівши нарешті, кого вибрали, мужики стали докоряти один одного за свій нерозумний вибір. З таким самим правом міг докорити себе і Ступак. Він також голосував за нього хижого міліціонера. Але як було не голосувати чи голосувати за його суперника, як дехто казав — за націоналіста? Той може, був і непоганий хлопець, учений, але що б він зробив з цим задушеним народом, який умів лише пити, ледарювати і красти? Який наполовину складався з комуністів та комсомольців, а другою половиною обслуговував КДБ? А ще той оголосив, що узаконить приватну власність та введе обов’язковою національну мову, яку майже всі забули, — і в місті, і в селі. Ступак почав од неї відвикати ще у війську, хоч йому, сільському хлопцеві, оволодіти як слід російською було нелегко. Він довго не міг правильно вимовити багато які російські слова (трапка замість тряпка, наприклад, за що його так і дражнили в роті «трапка»). Тільки-но відучився від сільської, в основному заговорив, як і всі в місті, російською, як цей вчений-націоналіст збирається всіх переучувати назад, по-сільському. Ні, на це Ступак був незгідний. Хай вже сільські батьки договорюють свій вік, як уміють, він же залишиться при міській мові. Як начальство. Як всі навколо. Знов же мітингові погрози комуністам, номенклатурникам та кадебістам. Саме перед тим Ступака прийняли в партію, з’явилися деякі можливості, і він свідомо проголосував за міліціонера, також комуніста. Правда, тоді слабенько посподівавшись, що, може, того ще і не виберуть. Але от же вибрали — на свою голову.
Десь посередині літа, коли його особливо допекли злидні, надумав з’їздити в село до батька. Якраз у той бік їхав на своєму «запорожці» сусід Плішка, взявся підвезти. Виїхали раненько, по холодку, на вулицях було ще вільно від автомобілів, «запорожець» Плішки незвикло торохтів двигуном, здавалося, ось-ось піде врозкидь і розвалиться. Але не розвалився, жваво котив по шосе. За міською межею на роздоріжжі вперлися в шлагбаум ДАІ — перевірка документів, усе одно, як колись в Афгані. Але там ішла війна, а тут… Похмурі з безсоння хлопці в камуфляжі з автоматами на грудях причепливо оглянули Плішкові права, зазирнули в салон і в багажник спереду. Плішка несподівано для свого віку і, певно, всупереч характеру почав лестиво белькотіти щось, ніби підлизуватись, наче був винний. Ступак же відчував лише злість, коли ці молокососи в’їдливо, з-під лоба оглядали його, запасника-афганця, відзначеного бойовими нагородами. Хто вони такі? Чи стрельнули вони з тих автоматів хоч раз по живій людині, роздратовано думав він.
Пізніше, вже в дорозі, мабуть, розм’якнувши на КПП, Плішка почав скаржитись, як важко жити. На свою робочу пенсію треба ще утримувати і дочку з онуками, яка два роки ніде не працює. На схилі віку замість того, щоб забивати в доміно чи сидіти з вудкою над річкою, він змушений лагодити чужі машини, відбивати пальці на кузовному ремонті. Бо все ж — деякий приварок для дочки та внуків. Зрештою, в цьому сенсі Плішка не був винятком, нині багато молодих жило на жебрацькі пенсії батьків. Ступак, ідучи в село, також сподівався чим-небудь поживитися від батька. Він розслаблено сидів поряд із зосередженим у дорозі Плішкою і, коли той замовк, почав говорити сам. Кортіло поговорити, розповісти про своє наболіле. Там, біля гаражів, цьому Плішці було ніколи вислуховувати когось, тут же нікуди не дінеться, буде слухати, думав Ступак.
— Кажу їм там, у військкоматі, що я не сам туди напросився, мене послали виконувати інтернаціональний обов’язок, а що мені за це виконання?
— Краще б ти його не виконував, — не дуже ласкаво зазначив Плішка.
— Як це не виконував?
— А так. Більше користі було б.
— Кому користі? — чогось не міг зрозуміти Ступак. — Якби не ми, душмани захопили б Афган.
— А нащо їм захоплювати? Він і так їх.
— А американці? Вони б хутко сіли на наші кордони.
— І хай би сиділи. Нам що до того?
— Ну, знаєш! — почав розпалюватися Ступак. Йому було незрозуміле заперечення сусіда, з таким він ще не стикався.
— А тепер ця Чечня, — спокійно продовжував Плішка. — В Афгані інтернаціоналісти, в Чечні — федерали. А все наша молодь гине. Навіщо її гробити? — міркував Плішка, роз'їхавшись із трактором, який волік за собою вихлястий причіп.
— В Чечню наших не посилають. А то б я, мабуть, з’їхав, — сказав Ступак. — Від житухи такої.
— Ну і дурень! — просто відгукнувся Плішка. — В Афгані не навчився?