Крутіж

Лепкий Богдан

Пригадувала собі Нечаєва колишні добрі часи і чомусь їй здалося, що вони ще не пропали, а Босаковський являвся їй саме тією єдиною людиною, що може їх врятувати. — «Господи! Щоби він одужав!» — молилася у душі за його здоров`я.

Хутір заспокоївся. Зразу вечори були такі довгі, а ночі гнітюче тихі. Усе причувалися якісь крики в лісі і калатання до воріт, але згодом життя вернулося до старого, тільки Панасові додали ще другого сторожа, щоб ворог не підступив під хутір. Але ворога не було. І хутір став забувати

про страшну пригоду.

Здавалося, що на ділі Улас нераз будився серед ночі, а потім довго перекидався з боку на бік, думаючи, що то тепер діється у нас. То знову Устя протирала зі сну очі, а чуючи, що її чоловік не спить, питалася його, до чого воно йде і як воно скінчиться.

Улас потішав її, що люди помудріють, подадуть собі руки й проженуть ворогів на чотири вітри. Устя вдавала, що вірить свому чоловікові, але по її голосі й по нових питаннях знати було, що вона іншу думку має, лише висловлювати її не хоче.

Уласові сини по-давньому ходили на промисли й приносили новини все гірші й гірші.

Улас гримав на них, щоб не крякали та не страшили людей.

— Бачите, як жінки бояться. Ще доведеться їм волосся підсмалювати та підкурювати їх, щоб перепуд прогнати.

А Устя йому на те:

— Який мені відважний! Не лише з постелі на собак гукає, а й до вікна піде, правда?

Найгірше було з Борисом. Йому якби хто приску в чоботи насипав, так спішився, а тут Босаковський занедужав і не годилося хорого лишати, а самому йти на розшуки за Марусею. Його заспокоювали та потішали на всякі лади, а він мав одну відповідь: «Добре говорить, кого не болить».

Два дні пересидів біля постелі і недужого, а на третій таки не втерпів і пішов з Уласенками. Перейшли ліс, переправилися через річку і вибралися на шлях, що ним чимало людей проходило. Там по коршмах ставали, розпитувалися, але з чим пішли, з тим і вернулися. Люди або не знали Марусі Богатьківної, або казали, що знають і щось таке про неї торочили, що Борисові аж у голові шуміло. Одні казали, що вона віддалася, інші, що постриглася в черниці, а ще інші, що вмерла з туги за своїм любим, що згинув у якімсь бою. Одні буцімто бачили її коло Овруча, а інші зустрічали в Чигирині. Де Рим, де Крим, де Овруч, а де Чигирин!

Борис, ще гірше зажурений, вернувся з Уласенками на хутір і постановив ждати, поки Босаковський видужає. Вірив, що як він не поможе йому відшукати Марусі, то не поможе ніхто.

11

Був один із тих довгих осінніх вечорів, що то їм, здається, кінця немає.

Тріщали дрова в печі, пугукали сови й вітер навівав тугу. До вікон стукали дрібні краплі дощу. Розридалася осінь. Розридалася так, що навіть вовки не витримали — вили.

Не можна сказати, щоб їх на хуторі боялися, бо забезпечували його широкі рови й високий частокіл, а все ж таки, як долітало це настирливе «у-у...», то на душі ставало моторошно.

Уласові й Помелу, як старим, бувалим козакам, пригадувалися такі картини, яких не забувається ніколи: бойовища, незакопані трупи, важко ранені козаки, що з місця рушитися не можуть, а тут чимраз ближче оце гидке: «у-у...» Вовки підкрадаються, щоб жерти живе або ще не зовсім застигле людське тіло.

— І пощо тих поганих звірюк на світі?! — нарікала Устя. — Яка з них кому користь?

— Є усілякі звірі, корисні й шкідливі, так, як і люди, — мудрував Улас.

— Мабуть, і вовки на щось здались, коли їх Господь сотворив, — докинув від себе Помело.

— А може б ти нас, брате, бандурою розважив, — повернувся до нього Улас. — Так добре слухати, як граєш. Бандура — чарівниця, з нею навіть смуток веселиться. Дуже я її люблю, оту бандуру.

— Заграв би, брате, але Босаковський у боківці лежить. Що собі полковниця про нас подумає. Скаже, що ми дикуни, навіть хворому спокою не даємо.

— Твоя правда, — згодився Улас і схопився з лави, — полковниця, мабуть, утомилася, сидячи біля нього.

І пішли.

Босаковський лежав горілиць на постелі. Очі мав повіками прикриті. Лиця уже йому не то не горіли, а бліді були, позападані, помарнілі, як у мерця. Неголений лоб став заростати коротким, твердим, як щетина, волоссям, оселедець зісунувся на вухо. Виглядав ще страшніше, як звичайно, бо щось невідоме й загадкове малювалося на його обличчі Ніби він у заземських сторонах витає і бачить те, чого живій людині бачити не доводиться.

Нечаєва сиділа біля постелі й дивилася у вікно, що дощем та імлою, як більмом, заходило. Так вона, мабуть, і на світ тепер дивилася, як у це вікно. Нічого доброго й ясного не добачала в ньому.

Нараз відчинилися двері й Нечаєва стрепенулась. Але й недужий підняв повіки. Його очі впали на неї, засяяли живим вогнем.

— Чи мені сниться, чи мені здається? — промовив радісно. — Ви це, Олено-Степанидо, чи не ви?

— Я, пане Босаковський, заспокійтеся! — і подала йому вина, змішаного з водою.

Він замість чарки вхопив її за руку й прилип до неї вустами.

— Жалібнице моя небесная, — причитував, як в акафисті. — Як же я вам маю дякувати, що трудилися біля мене, біля такого старого нездари.

Улас приступив до постелі.

— Не благай багато, бо ти ще сили не маєш.

— Не бійсь, у мене сили за двох слабих, а мовчати з роду я не вмів і не вмію... Погано мене той бузувір черкнув, ой погано! Мало на другий світ шаблюкою не загнав. Та добрі люди не пустили.

І знов хотів руку Нечаєвої цілувати, та Улас не дав.