Крутіж
Шрифт:
Тоді, як Катерина Данилиха Виговська живіше нагадувала свого покійного батька, бо й подібна була з очей до нього, і часто-густо їх укупі бачили, то Олена-Степанида Нечаїха мала в собі щось із тієї сумної, тугою оповитої святості, якою осяяні бувають спомини про величну минувшість.
Тому-то й Босаковський не дивився на неї, а прямо молився, як до святої, коли після обіду Олена сіла у своєму кутку та казала і йому сідати проти себе.
Журтував, що дзигель заломиться під ним, бо він тільки на коні вміє справно сидіти і що лиш на її приказ зважився присісти, як на гіллячці птах.
— Тобі, пане
Кому іншому Босаковський знав би, що відповісти, а перед полковницею Нечаїхою буцім язика в роті забув. Соромився своїх неслухняних вусів, свого полатаного лоба і, як київський спудей перед співом, відкашлювався та поправляв комір, хоч він навіть не доторкався до його довгої, як гусака, шиї.
Аж якось він нарешті заспокоївся та спитав про Бихів і про полковника Нечая, як звичай велить жінку про чоловіка здоров`я питати.
— Мій чоловік? А ви знаєте його? В гарячій воді купаний, хоч на око буцімто спокійний і розважний.
— Славного Данила Нечая невідродний брат.
— Ах, тая слава, та безталанна слава! Вся у крові та в сльозах. Менше її, а більше щастя і більш спокою на світі — чи не краще було б?
— Хто біди не знає, хай мене спитає, — відповів Босаковський і втих, мов нараз у губу води набрав. Зрозумів, що відізвався не до речі. Лихий був на себе.
— Простіть, пані моя! Але я шаблею по голові дістав.
— Бачу і жалію. Хоч ви й не знали, що обороняєте мене, а все ж таки оборонили й потерпіли через мене. Тепер вам найкраще положитися та підождати, поки не засклепляться рани.
— Лежати? Тепер? Коли стільки діла! Краще на бойовищу згинути, ніж нікчемніти в постелі!
— От так і мій Іван балакав, так і покійний батько казав, не зважаючи на своє здоров`я.
— Покійний ваш батько не зважав, а ми мали б себе щадити? А що ми в порівнянні з ним?.. Ніколи! Земля нас не прийняла б, коли б ми не постояли за неї!
Нечаїха мовчала. Привикла до таких слів. І Босаковський не відзивався хвилину. Знову був лихий на себе, бо чув, що сказав не те, що годилося сказати. Аж, помовчавши хвилину, спитав:
— А як же там Бихів?
— Коли я виїздила, то все було гаразд, а як там тепер, не знаю. — І зітхнула.
— А ви коли з Бихова, пані полковнице?
— Коли? От уже й лік згубила, але, здається мені, давно, дуже давно.
— За мужем стужилися?
— Гадаєте, що ні? — спитала й подивилася йому в очі. — Привикли ми одно до одного. Він такий добрий для мене.
— І хоробрий.
— А щоб ви знали, що хоробрий, справжній лицар. А слово його, як скеля. Що скаже, те й святе.
— Так і повинно бути.
— Так є... Що я напросилася, щоб не висилав мене з Бихова, що не намолилася, ні й ні! Намітив шлях, підібрав людей, вирядив мене і — їдь!.. Я поїхала,— з жалем промовила Нечаїха. — Поїхала.
— Куди?
— Куди люди не їздять. Вовчими ходами й заячими слідами.
— Боже! Які часи!
— Які люди, такі й часи, не кращі і не гірші.
— Нема руки, щоб повела діло. Виговський зам`який.
— На Виговського забагато біди нараз звалилося.
— Правда ваша. Забагато злого на нього одного.
— Приятелі покинули його.
Босаковський усміхнувся гірко.
— Тоді любить сват, коли ти багат. Але ж бо й те годиться сказати, що Виговські горді, особливо вона. Так голову високо носить, мов яка княгиня.
— Не вище, ніж на гетьманиху пристало, — зауважила Нечаєва. — А чи знаєте ви, звідки це пішло, що вона горда?
— Звідки, пані?
— Не знаю, чи були ви при її від`їзді до Чигирина?
— Ні, не був.
— Отож в`їздила вона, як справжня княгиня. Золочена карета, шестірня чудових арабських коней, а найгірше, що на голові мала брильянтову діадему, — по бабці своїй, бо, як знаєте, по мамі вона з колишнього княжого роду Соломирецьких. Отож оцю нещасливу діадему наша старшинська жінота ніяк їй простити не хотіла. «Княгиню, не гетьманиху, гетьман нам привіз із княжим вінком і в чужинецьких робронах. Навіть кравця француза із собою привезла, так буцім козацька наша одіж не гідна її особи». — Так хтось шепнув і як пішло, як пішло, то вже ні спинити, ні переконати, — горда й горда, та й тільки! А вона, кажу це вам, не горда, лиш достойна. І зріст, і хід, і голос — достойність сама. Я від неї дурного слова не чула. У раді наймудріших мужчин могла б ця жінка сидіти. Бачить, як у нас є, і не дурить себе, ані інших. Тому-то й на гетьманськім дворі перевелися колишні гулящі бенкети, не лились ні меди, ні вина, а вже про горілку, то й не згадуй. «Монастир із гетьманського двору ця княгиня зробила», — стали нарікати на неї. Гетьман побачив, що воно недобре, та щоб задобрити своїх старшин, став їх у гості до себе просити, навіть сам пробував одну, другу чарку вихилити з ними, але, знаєте, він пити не любить і навіть не вміє, і його зусилля на небагато здалися. А гетьманиха хоч і виходила зі своїх покоїв і пробувала привітною бути, та вдачі своєї змінити не могла. «Горда», — казали та й кажуть про неї. Таке-то, пане Босаковський, таке! Нелегко в нас на верху стояти.
Босаковський зітхнув.
— Відома річ — ще такий ся не вродив, щоб усім догодив. Жалко мені гетьмана Виговського і його достойної дружини, так жалко, що навіть вам сказати не вмію. Життя за них віддав би і віддам, якщо треба буде, так, мені, Боже, допоможи й Ти, матінко Свята... Ну, так, але, будь ласка скажіть мені, моя пані, як і куди ви їхали, поки не заїхали до оцього гостинного хутора і до оцих добрячих хуторян, Уласа та Усті?
— Їхали ми, як я вам уже казала, не дорогою, а полями й лісами. Переправилися щасливо через Дніпро, Березину, Прип`ять і, сама не знаю, скільки ще поменших річок, аж доїхали до Овруча. Там були в нас знайомі, люди добрі й певні. В них то ми й зупинилися на декілька днів, щоб відпочити, бо й люди, й коні були змаргані та виснажені до краю.
— Мабуть, і страху набралися у тій дорозі чимало.
— Неспокійно там, і скрізь тепер у нашій Україні, а найгірше, що не знати, кому вірити, а кому ні. Сильно спантеличений народ.
— І зіпсутий всілякими підшептами й перекупствами.
— Простий народ може й менше від старшин. Він одного, знай, хоче — волі.
— А волі без ладу й кріпкої влади не було й не буде. Ваш покійний батько вмів людей кріпко у жмені тримати. Навіть старшин.
— Так. А тепер вони польських панів удають, забуваючи, що Польща давно вже має свою державу, а в нас лиш її будують.