Крутіж
Шрифт:
— Злодії, випоротки зінські, я вас провчу, як чесних людей турбувати! Доволі крові людської напились, гетьте!
І не минуло й кілька хвилин, як із передньої сторожі ні одна душа живою не лишилась.
— Так їм і треба, — зітхнув Босаковський, з привички шаблю обтираючи полою. Віддихав: «Ух! Не люблю я такого бою. Та не моя вина. Хлопці, а є ви всі?»
— Є усі! — гукнуло сім голосів.
— А цілі?
— Цілісінькі.
— То тоді славити Бога. Лиш не гадайте собі, що це кінець роботи. Вона лиш почалася.
— Уласе, слухай! Головна
— А мені що, — відповів старий козак, закурюючи люльку.
— Може на твою браму вдарять.
— Хай б’ють! — і блиснув бердишем, до якого був великий охотник.
Панас насилу вдержував вісім ланців від восьмох собак, здорових, як ялівки, а лихих, як дикі звірі. Устя з невістками та з двома дівками-наймичками примістилася на двох рогах хати із супротивного боку. Пильнує хутора від ставка, хоч звідти до нього дістатися найтяжче. Вони також страху не знають. Довголітні війни й безнастанна небезпека загартували їх душі й тіла. Стріляють не гірше від хлопів і за шаблю скоріш хапаються, ніж за веретено. Це не панянки, що сонця й вітру бояться, а жінки, що й на ведмедя з рогатиною пішли б. Знають, що хутір сам собі господар. Село далеко, а місто ще далі. Боронися сам або гинь!..
Босаковський знов вухо до землі притулив.
— Ідуть! Небагато їх, із півсотні... Чвалають кіньми... Злізають... Біжать... Хто в Бога вірує, пали!
З вікон грюкнули стріли, і то не з двох, а з кількох гаківниць, бо дві невістки й одна наймичка не втерпіли на ріжку, лиш на вишку побігли і так добре ворога на ціль узяли, що ні одна куля не схибила.
Захиталася ватага, заскавуліла, завила, захарчала і стрілами на стріли відповіла. Але ворожі кулі попадали в дубовий гострокіл і в дильовані стіни хутора, не влучивши нікого з оборонців.
Поки ворог стріляв, вони до землі припали і лиш тоді, як він над самий рів прибіг, посхоплювалися на рівні ноги.
Рів був такий глибокий, що до великої брами без зводженого мосту годі було дістатись, тому харцизи повернули направо й, побачивши кладку до бічних воріт, гусаком посунулися нею. Але кладка була неширока й некріпка — затріщала. Цей тріск та ще свідомість, що хутір не спить, а борониться, нагнав напасникам страху. То пускалися йти, то подівалися назад, штовхаючи один одного та звалюючи з ніг. Аж їх отаман, головою вищий від інших і в раменах ширший удвоє, кинувся з колепом на своїх людей.
— Хто повернеться — смерть! — гукнув, аж ліс від страху зойкнув.
І лиш тоді кілька передніх із криком більше розпуки, ніж бойового завзяття, вскочили у браму, просто на шаблі Босаковського, Бориса та шістьох Уласенків.
— Бий харцизів, бий! — кричав Босаковський.
І знов вісім шабель, як вісім блискавок ясних, блиснуло у блідому місячному сяйві, зашипіло, засичало, засвистіло, зударяючись із ворожими шаблями. І знову кілька людських тіл, як кілька підрубаних у лісі дерев, повалилося на землю. Та на їх місце перли інші, бо велетень-харциз усе келепом вимахував над ними, гукаючи:
— Вперед, бо смерть!
Аж котрийсь із харцизів, побачивши Босаковського, високого не на людську міру, з вусами, як гадюки, по яких спливала кров, і з блискавкою замість шаблі в руці, крикнув:
— Упир! Упир!
— Кому до пекла спішно — ходи! — відповів Босаковський і рубав із такою силою, що голови як не відлітали з пліч, то розчереплювалися надвоє.
— Вперед, бо смерть! — ревів харциз і на кладці стовпилося стільки людей, що вона не видержала, затріщала й полетіла стрімголов.
— Пали! — гукнув Босаковський і з вікон посипалися кулі на тих, що бовталися у воді, як у кошелю раки.
Рів був глибокий, вода, болото, а на дні повбивані гострозатесані кілки. Вийти з того рова живим не було легко.
Улас тримав своїх людей біля великої брами. А як побачив, що сталося біля бічної, казав Панасові пускати собак.
Вісім звірюк рвонулося вперед. За ними біг Панас, У сорочці і в полотняних штанах, з довгою сивою бородою і з старосвітським луком у руці виглядав справді, як упир, що піднявся із забутої могили, щоб боронити домівки, в якій колись проживав.
З Панасом пустилися Уласові наймити. Усі хлопи, як дуби, з пищалями, сокирами й ціпами, хто що любив і чим орудував краще. На останку Улас із бердишем на довгому держаку. Він ним найгрубшу гілляку за одним ударом відбивав від пня. Біля Уласа найстарша і найлюбіша його невістка з луком, як хутірна Діана.
Ціла та ватага кинулася на майдан з таким нелюдським криком, що, казав би ти, орда йде.
Коли це побачив Босаковський, то, не надумуючись довго, вхопив довжелезну і кріпку драбину з густими жилавими щаблями, перекинув її через рів і, заки ворог отямився, що він робить, побіг, гукаючи:
— За мною, одинцем за мною!
Так перебіг Борис і всі Уласенки.
Ворог, узятий несподівано в два вогні, кидався направо й наліво. Але спасення не було нікому. Хто у воду стрімголов не полетів, той псам у зуби попадався.
Даремно велетень-харциз келепом махав і словами грозив, — ніхто його не слухав. Ватагою заволодів той смертельний страх, на який ради нема. Кожний тільки й думав, щоб вихопитися із того жахливого крутіжа й втікти, куди його ноги понесуть. Але й за такими щасливцями гналися Панасові собаки та летіли стріли.
А Панас так туго натягав свій лук, що стріла як увійшла грудьми, то виходили хребтом.
— Борисе, уважай! — гукнув Босаковський.
Він побачив, що велетень-харциз на Бориса із своїм келепом ішов, а Босаковський не міг скочити Борисові на підмогу, бо сам проти трьох боровся.
Але Борис впору відскочив, і велетнів келеп зарився глибоко в землю, а сам він носом запоров. Та був це борець не будь-який. Зірвався, вихопив келеп і замахнувся ним так сильно, що коли б був улучив Бориса, то цей і не гикнув би. Але Борис, хоч менший і куди слабший від свого супротивника, був набагато легший і меткіший від нього. Як дикий кіт, почав він на всі боки скакати, поки не дочекався щасливого моменту й з усієї сили не рубнув шаблею ворога по черепу.