Крутіж
Шрифт:
Хутір невеликий, та, мабуть, багатий.
Помело здивувався.
— У тебе, знать, не було ще непроханих гостей.
— Стереженого Бог стереже, — відповів Улас. — Татари в наші сторони не забігають, а гультяйство мене боїться. За чарівника мене мають. А мої чари, мабуть, не потребую вам того казати, це досвід. Не ходжу по світі як сновида, лиш помічаю, що бачу. В книзі життя читаю. Тому-то я і погоду вмію вгадати, й рани лікую, а вони кажуть, що я хованця тримаю. А мій хованець ось де — і показав на голову.
—
Улас усміхнувся.
— Тепер чим дальше від людей, тим краще. А мені більше людей не треба, як маю. Сімох синів, невістка, дружина, челядь, ну й я.
— Як синів сім, то доля усім, — притакнув Помело.
Улас рукою махнув.
— Мої сини так у долю упали, як сливки, щоб не казати в що. Старші порубані та постріляні з-під Конотопа вернулися, тільки наймолодший ще пороху не нюхав, хіба що на ловах.
— А де ж вони? — озирнувся по хаті Босаковський.
— Шукай вітру в полі. Промишляють, але під вечір позбігаються до хати, тоді-то їх і побачиш. На війну тепер ще не годяться, але хати боронити можуть. Та ще я таку жінку маю, що й шаблі не треба, так вам язиком рубає. Не смійтеся, зараз почуєте, яка вона.
Сказавши це, вийшов на поріг і гукнув: «А де ти, стара?»
— Ти сам старий і твоя собака стара, — залящіло у вухах, ніби хтось із мушкета стріляв. — Якщо і постаріюсь, то через тебе, бо ти їси мене, як вовк. Якщо ти добрий був би, то я ще й нині ходила би, як пава, бо кращої дівки на всю сотню не було, правда? А може ти забув, то я тобі пригадаю.
— Та чого ти розкудкудакалась, як квочка, чого така недобра стала, як те зінське щеня? — питався Улас.
Та замість відповіді щось задудоніло в садку, затупотіло і перед порогом появилася не стара ще жінка, висока і рум`яна, з такими палкими очима, що хоч іскри креши.
Нараз побачила гостей і стала ні в сих, ні в тих.
— А ти мені чому не сказав, що гостей дав Біг?
— Бо хотів похвалитися тобою, чи там пак твоїм язиком. Вони ще такого зроду не бачили. Правда, панове?
— Не знаємо, чия правда, паніматко, але позвольте звітатися з вами, — відізвався Босаковський і хотів поцілувати Устю у руку.
Але вона руку сховала поза плечі: «Дайте, най перше їх помию, бо з городу йду», — сказала і побігла в пекарню.
— А що, не казав? — усміхнувся Улас. — Жіночка, як перепілочка.
А Помело поклепав його по рамені: «Біда тобі, воле, як тебе корова коле».
— Правду сказати, то вона мене не так то й дуже коле. Вона в мене, як бджола, хоч і вжалить, так меду дасть.
— Таких жінок нам тепер і треба, — підкручував вуса Босаковський.
— Авжеж, що таких, — хвалив свою Устю Улас. — Бо що варта тепер така, що то ні пава, ні гава.
— Або що ти її і сяк і так, а їй усе не так.
— Або що хоч із-за нігтя виколупай, а дай; дай того, що нема.
— Або чи роби, чи ходи, а її догоди.
— О, є всіляка жінота в нас на Україні, — кінчив Улас. — Є! Мало я того цвіту бачив на широкому світу! А вже найгірша, знаєте, така тонкослізка, що то за хлопцями скаче вам, як кізка... Моя Устя жінка чесна і вірна.
— Але ти який? — озвався той самий жіночий голос, чистий та дзвінкий, що й перше. — Чому не питаєш мене, який ти?
— Мене хоч у ченці стрижіть, хоч архимандритом ставте.
— Нині то ти архимандрит, але колись був архибандит, — рубонула у відповідь Устя. Вона вже не лиш руки помила, а й причепурилась. Як полковниця у світлицю ввійшла.
— Вона в мене з панів, — нашіптував Улас Босаковському. — Я її колись із панського дому пірвав. Тому така куслива.
— Що він шепче? — перебила Устя. — Не вірте йому...
— Батько Улас вихвалював вас, паніматко, — відповів Босаковський.
— Скажіть йому, що «добре» само себе хвалить. Ось воно як! Але я забалакалася з вами, а тут і вечерю готувати треба.
Босаковський встав і поклонився до колін.
— Не трудіться, добродійко, бо ми невибагливі. Мені щоб порося та ще й око з карася, та вінок ковбаси, а до нього з півпаски та ще відро оковити, то вже я і ситий.
— А не луснете? — спитала Устя і подріботіла в пекарню.
Помело хутором Уласа турбувався, казав, що тут більше вогненної зброї треба б, бо часи вельми небезпечні. На те Улас повів їх до алькиря, де було лиш одне віконце, і то таке маленьке, що навіть голови не встромив би. Тут на стінах висіло повно шабель, рушниць, пістолів, ятаганів, ножів, дротяних сорочок, панцирів, а навіть і щитів, яких тепер на війну уже не носять.
Босаковський просіяв. Про кожну штуку вмів сказати, який її шабельник або пушкар робив і де, і коли, і скільки вона тепер коштує. Улас дивувався такому знанню, а Босаковський на те:
— У мене колись три світлиці зі зброєю були. Лицарі в повному лаштунку, як живі, по кутах стояли, а на валах гармат десятків кілька.
— А в мене їх лиш чотири, — признався Улас. — На кожний бік хутора одна. Але б’ють!
— А гармаші!
— Всі ми вміємо стріляти, а моя стара найкраще. Ще краще око має від язика.
— Буває і таке, — притакнув Босаковський. — Бог як наділить, то всім, як ось мене.
А Помело:
— Що язик у тебе добрий, це правда, але очі?
— Я вам зараз покажу, які в мене очі, — і потягнув їх у садок. На дереві ворона сиділа. Добув із-за пояса пістоль, підсипав пороху, набив і крикнув. Ворона зірвалася, та недалеко й полетіла. Луснув постріл і вона, як відірваний листок, упала на землю.
Улас похитав головою.
— Знаєш, брате, коли б на свої очі не бачив, то сказав би, що брешеш.