Крутіж
Шрифт:
— І що?
— Заїздив я його, до дівчини на любу розмову кожної ночі миль кілька поспішаючи. Підпалив, одно слово — заїздив. Гей, коли б то цей розум спереду мати, що ззаду!.. Ну, ходім!
Увійшли в якусь комірчину погану з тапчаном замість постелі і зі скринею замість стола.
— Розгостись! — промовив Босаковський і засвітив каганець.
Борис глянув по хаті. Бідність така, що гірша й не може бути. Лиш
образ якийсь і вишиваний рушник.
— За цей образ, — хвалився Босаковський, — мені хутір давали. Це дуже дорогоцінна ікона. Сам святий Лука її малював. А рушничок донечка господині вишивала. Ангел — не дівчинка. Побачиш її завтра. І господинька нічого
— Авжеж, — притакнув Борис, а в душі погадав собі: «От щасливий чоловік. Що йому біда зробить, коли він уявою багатий?»
Хутір спав. Тільки пси по подвір’ю ганяли. Доріжкою, попри ворота якийсь п’яний ішов і з піснею бився. Хотів її співати, а вона не давалась. Пісня від п’яного втікала.
— А може ти голодний, кажи! — почав Босаковський. — Теплої страви не маю, але сало й горілка знайдеться.
Сало було чутке і нечищена горілка. Але випили й закусили. Навіть зі смаком, бо голодні.
— Не так то їлося колись, — виправдовувався Босаковський. — Медвежі лапи, фазани, марципани, а мальвазія лилась. То мальвазія, то угорське, то грецьке. Але скажу тобі, що нема як сало, сухарі й горілка. Чим простіша страва, тим вона для здоров`я краща... Але може би нам спати пора?
Полягали. Босаковський розкинувся горілиць на тапчані, а Борис біля нього на землі простягнувся, на бурці.
Глуха осіння ніч у маленьке вікно зі скляними оболонками заглядала. Десь далеко багрився виднокруг, і криваві відблиски на стінах то з`являлися, то гасли.
— Все ще горить... — зауважив Босаковський. — І Бог зна, коли згасне! Велику пожежу розпалили. І погадати лише, що ми тут лежимо собі спокійно та балакаємо, а там десь людей мордують, жах! Не люди це, а Іроди окаянні!.. Ой, чому ж то я пірнача не прийняв?
— То вам пірнач давали?
— І не раз. Та я не поспішався. Гадав собі: прийде війна і тоді-то ти, Босаковський, замість лицарської слави добувати, полком своїм турбуйся. А нині жалую.
— Чого?
— Як то чого? Пірнача. Зібрав би був своїх полчан, чоловік тисяч десять, коли не більш, та показав би тим виплодкам гетьманським, що таке воєнне діло, що послух і вірна служба гетьманові та Україні. Провчив би я тих горлаїв широкомордих, тих кендюхів ненасичених, тих бешкетників безглуздих, тих паліїв та горлорізів анафемських, ой, провчив би я їх!
Уже не говорив, а кричав на весь хутір, що аж пси позбігалися під вікно та, піднявшись на задні лапи, заглядали крізь шиби, що воно там таке.
Аж нараз голос Босаковського зм’як і злагіднів. Буцім парубок до дівчини став промовляти:
— Бо що це за край, що це за край наша Україна! І ширина, й краса, й багатство. Не край, а Божий рай. Навіть працювати не дуже треба, бо земля буйна й плодюча. Лиш ладу, ладу їй треба і твердої руки, щоб кожен своє діло робив. Руки з гострим мечем, на ворогів і на затійників власних. І пройшло б яких двадцять літ, і тоді, якби ти глянув на ті лани широкополі, на степи буйнотраві, на села мальовані, та ті городи багаті, — Боже, Боже ти мій!.. А вони ріжуться, окаянні!
Не зітхнув, а застогнав, якби йому хто ніж вгатив у груди.
— Але ми спім, — сказав і повернувся до стіни, щоб не дивитися у те вікно, що кервавилося луною.
— Спім! — відповів йому Борис.
Але оба не спали.
Борисові Маруся Богатьківна з голови не сходила, бо любив її більш душі своєї. Від старої гетьманихи до полковниці Нечаєвої з дорученнями поїхала і не вертається. Пропала. Вже третій місяць шукає її Борис, та навіть на слід не попадає. Нема та й нема! Може її харцизи перейняли, а може в сутичці марно зі світа зійшла, — мало собі рук з розпуки не гриз. А Босаковський, збентежений поганими вістками козака Журби, схвилювався, як спокійний ставок, у який знічев`я каменюку жбурнули. Все життя перед ним пробігало. І молодість у бідненькім шляхетськім двірку, де багато дітей, а мало майна, і служби по великих панських дворах, де бідного шляхетського сина за помело не мали, і літа, пережиті на Січі, і воєнні походи та пригоди під булавою старого Хмеля, і побут у Чигирині. Не дурний, з товариською оглядою, дотепний і заслужений шляхтич-козак на гетьманських покоях бував. Другий на його місці був би пригадав про свої заслуги, а він про себе навіть словечком ніколи не писнув. Зате гетьманових дітей, «отаких маленьких», з цілої душі полюбив, зокрема молодшу донечку, Олену-Степаніду. А вона також «смішного Валька» полюбила. Боже ти мій — «смішного»! І чому якраз смішного? За те, що хотів її своїми веселими оповіданнями розсмішити, та не міг? Казав би ти: тая дівчина сміятися не вміє. «А він її... ні, ні», і Босаковський не смів докінчити тієї гадки... А потім старша донька гетьмана пішла за Данила Виговського, а молодша за Нечая. А тепер обидві нещасливі. Юрась на них іде. Рідний брат Юрась, той самий, що вони його так любили і доглядали в недузі. «Боже, Боже ти мій!»
Борис якраз став сплющувати повіки, коли Босаковський кинувся, як у сітці щупак, і сів на тапчані. «Горить! — скрикнув несамовитим голосом, — усе ще горить. І коли вони вгасять тую пожежу?!»
— Ви не спите? — поспитав Борис.
— Не можу, братчику, заснути. А ти?
— І мене сон не береться.
Босаковський заспівав голосом, якого б ніхто в нім не сподівався: Ані їсться, ані спиться,
Ні сон мене не бере,
Пішов би я до дівчини,
Та не знаю, де живе.
— А може ти також таку дівчину маєш, що не знаєш, де вона живе?
Борис видивився на Босаковського. «А ви звідки знаєте, батьку?»
— Товаришу мені кажи, бо я ще парубок, — усміхнувся. — Звідки я знаю? Любові, хлопче, не втаїш. Вона тобі з серця крізь очі визирає. Гадаєш, що я не любив?.. Розказуй!
— А ви не хочете спати?
— Як схочу, то й засну.
— Не знаю, з чого почати.
— З того, на чім Журба в коршмі скінчив.
— Журба не хотів вам усього казати.
— А хіба ж там ще що гірше сталось?
— Усього й на воловій шкурі не списав би.
— Так кажи. Але перше закуримо собі. Лиш, будь ласка, відхили трохи двері, бо тютюн у мене гострий, турецький.
Тютюн був не турецький, а диявольський. Гриз очі гірше від хріну і цибулі вкупі. Але Босаковський хвалив його: «Правда, що смачний? Навіть султан кращого не курить. Розказуй».
І Борис почав: «Так тоді Журба про Тетерю забув».
— Про Павла?
— Еге ж. Тетеря, як знаєте, за жінку мав рідну сестру Виговського, але вона померла і, як часто буває, швагри за посаг посварилися. Пан гетьман Виговський і Павло Тетеря з приятелів ворогами стали, — смертельними.
— Аж так?
— Кажу вам. Тетеря гетьмана тепер у ложці води втопив би.
— А ти звідки знаєш?
— Я покойовим у пані гетьманихи служив.
— У якої?
— Та у Виговської.
— Ага. Розумію. Та що?
— Так Тетеря тепер у Беньовського перше слово тримає, а від Беньовського до Хмельницьких скаче, переговорює з Юрасем, мабуть, хоче його знов до Польщі прихилити.
— Що ти кажеш? Себто хоче висадити гетьмана з сідла, щоби згодом самому в нього сісти?
— Боюсь, що воно так. Тетеря Беньовського за свата собі попросив. Як ожениться з якою великою панею, то плечі матиме.