Крутіж
Шрифт:
Босаковський згірдливо подививсе на нього, похитав головою
і вийшов.
2
Босаковський вийшов від шинкарки сумний, як осіння ніч. Те, що розказував козак Журба, який приїхав до сотні з приказами від гетьманської канцелярії, було просто жахливе.
Босаковський знав, що від смерті старого Хмеля спокою в Україні нема, але щоби вже аж до самого безголів’я дійшло, того він ніяк не сподівався. Хоч до їхнього сотенного глухого городка доходили всілякі погані вістки, то Босаковський одним вухом пускав їх, а другим випускав, знаючи, що «стогуба
Босаковський сплюнув і шаблю долонею стиснув. «Ах, щоби я його у вузькій вулиці допав! Дав би я котюзі по заслузі. Не посилав би він більше гінців до Трубецького, що в Переяславі нема вже ворогів царських. Боже ти мій! Який то хабуз на нашій буйній землі виростає!»
Потонудий у таких сумних думках, не дивився під ноги і не дбав, що раз у раз попадав у калюжі розкислого, осіннього болота. Вітер вив, як тічня голодних вовків, хотів Босаковського з ніг повалити, хотів йому стару боброву шапку з голови здерти. Але що там вітер, що буря, що дощ супроти тієї завірюхи, яка лютувала в його розбурханій голові!
Цицюра! Що він у Ніжині зробив! П`ять хоругов щонайкращого гетьманського війська вночі, у сні, як баранів перерізав, не питаючись, чи свій, чи найманий, чужинець. Це ж жах! Це ж каїнський вчинок! І такий Каїн мав би гетьманом бути? Ніколи! Хіба б Бога на небі не було.
Так ішов Босаковський на свій хутір, а жахливі новини, привезені Журбою, летіли за ним, як круки. Мозок йому клювали і шматували серце, як орел Прометеєві утробу.
«З Ніжина прокляті цицюрівці по других городах пішли, де гетьманські затяжні хоругви стояли, і скрізь те саме чинили. До них пристала чернь, бо на те вона й чернь. Юрія Немирича, рейментаря затяжних військ гетьманських, під Світильневом, між Биховом і Кобшцею, допали... і сплячого на шаблях рознесли, на шматки порубали, чоловіка вченого, хороброго і достойного, одного з тих, що могли Україну вивести на ясні зорі та на тихі води...»
«На шаблях рознесли...» — повторив Босаковський і став.
«Най з Богом спочиває», — промовив і перехрестився.
Мимохідь очі на небо підвів.
Ніч була темна, тільки десь далеко-далеко мерехтіла заграва.
«Двір якийсь палять, — погадав собі Босаковський. — Ріжуться і мордують, чорти б їх різали в пеклі та мордували. Це вони так Україну будують...»
З гадки не сходив йому Переяслав, Ніжин і той нещасливий Світильнів. «Собаки! Такого чоловіка вбили!»
З болотнистого шляху на стерно повернув, прямуючи до хутора, де собі квартиру наймав.
Заєць вихопився з-під ніг. «Тю, тю, дурний! Чого боїшся? Я тобі кривди не зроблю. Досить між людьми тої кривди».
Став і вдивлявся у заграву. То меркла, то знову займалася, ніби земля кров`ю на небо плювала... «Який народ! Тут тільки божевільним будь або дурного вдавай, а розуму показувать не смій, бо вб’ють. Маєш бути такий дурний, як усі. Це їх рівність». Досвідчив це на собі. Сотенні товариші любили його, збіднілого шляхтича, за жарти, побрехеньки й вигадки всілякі, до правди неподібні, але скільки разів починав поважну розмову, скільки разів пробував промовити їм до серця і до розуму, сміялися або зчиняли бешкет. «Який народ!»
Хтось доганяв його.
Втікати?
Ні!
Повернувся і вхопив за шаблю.
Козак на коні наближався.
— Ти хто?
Козак зіскочив з коня: «Свій, пане Босаковський, свій».
— Я тобі не пан, а товариш, такий самий козак, як і ти, хоч і шляхтич.
Босаковський випрямився і вус на ліве ухо завісив. Пізнав козака, що з Журбою приїхав. Молодий був і гарний, як намальований.
Весь час у коршмі біля Босаковського коло вікна сидів; не пив і не сварився, лиш слухав і мовчав. Очі йому смутком, як плівкою зайшли.
— А що там? — спитав Босаковський, думаючи, що Журба цього парубка з якимсь ділом до нього присилає.
— Нічого, пане.
— Товаришу...
— Нічого, пане товаришу. Може би ви мене переночували?
— Переночувати? А чому б то ні. Можна. Підемо. А як тебе, братчику, звати?
— На ім’я мені Борис.
— Гарне ім’я. А прізвище як?
— Круками нас люди прозивають.
— Також дурні. Такий гарний хлопець — і Крук. Так ти не журись. З Крука ще може зробитися Круковський.
— Я не дбаю.
— То зле. Ім’я — велика річ. От диви, козаки мене Босим прозвали, а насправді то я Босаковський.
Наближалися до хутора. Почули шум дерев і хрипливий гавкіт собак. Хутір був невеличкий і, мабуть, небагатий.
— Це моя резиденція, — промовив Босаковський і зітхнув. — Ой не так то колись, братчику, мешкали ми, не так. Мав я біля Прилук замочок не шпетний: рови, палісади, вежі, зводжений міст, усе як годиться. Ще й на вежі годинник видзвонював години. Німецькі майстри будували. Не віриш?
— А чому б то мені не вірити, пане?
— Товаришу, кажи!
— Чому б мені не вірити, пане товаришу?
— Усе війна забрала. І тепер я комірником живу. Але не нарікаю. Хоч покарбований, як у карбового ціпок, а все ж таки, славити Бога, не каліка. Живу якось, і прийде час, що попереднього добра таки доб’юся. Тоді й про тебе не забуду. Бо ти мені подобався, хлопче.
Борис йому до колін поклонився.
Собаки до воріт скакали. Босаковський гукав:
— Бровко, Варта, Чухрій! Дурні собачки, дурні, не пізнали мене!
Пси лащилися до Босаковського й обнюхували Борисового коня.
— Бачиш, — говорив Босаковський, — звірина куди краще від людей. Гетьманської стайні кінь, і хуторянські собаки не кусаються. А люди? Так, Бровку, так: не кусай цього коня, бо він гість, а до того ще й копнути може, — додав, впроваджуючи коня до стайні.
— Гарний кінь, — почав Босаковський. — А чий він — твій чи гетьманський?
— Мій. Від батька дістав.
— Добра то річ батько. Мій мені також такого коня дав був, як я перший раз на війну їхав, що хоч малюй. То ж то кінь був! Не така хабета, як оцей, теперішній.