Крутіж

Лепкий Богдан

— А пощо покійний гетьман кликав їх на підмогу? — спитав Борис.

— Пощо? Бо як свої непевні, то треба кликати чужих. І Виговський десять тисяч найманого війська тримає, щоб оборонитися від усяких Цицюр. Безталанний народ ми! Не знаю, чи є нещасливіший на світі.

І знову до пляшки заглянув.

— Дно видно. У найближчій коршмі треба буде купити. А з татарами, брате, то так. Як побачиш його, то бий, бо або ти, або він, tertium non datur¹. Правду сказати, то я їх і дуже то й не боюся.

Раз дві татарські голови від одного маху, як маківки, зшибнув. А все ж таки навіть я колись на рівного собі попасти не можу. І що тоді? Сам скажи, що тоді? Не хотів би я тебе сиротою залишити.

Борис не перебивав. Терпеливо слухав шляхтича-чванька.

— А куди ми тепер їдемо? — спитався.

— До Бихова ні, бо не гадаю, щоби Нечай з глуздів зсунувся і свою дружину в Бихові тримав, знаючи, що на нього вороги йдуть. А раз там нема Нечаїхи, то й твоєї Марусі нема що в тім городі шукати. На Білгород та на Білу Церкву звернемо, а звідти будемо пробиватися до Сміли й Чигирина.

— А проб’ємося?

¹ третього не Дано (лат.)

— Як Бог позволить. Гроші ти маєш, а я розуму не піду позичати. От і тепер: бачиш отам село?

— Бачу.

— І мабуть, поїхав би туди?

— А чому б не їхати?

— Бо небезпечно. Воно в димах.

— Може діти, граючись, підпалили.

— Дурний ти. Тепер нема «може», ані «мабуть», а тепер є «так» або «ні». Тепер краще на хутір поступати, ніж у село.

— А на хуторі пси.

— Чоловіка ти бійся, сину, а не пса, — такі часи.

Понахвостували коні й поїхали полями й пустирями, здалеку

оминаючи села. Людей не стрічали, хіба дітвору, що пасла товар. Утікали перед вершниками, а як ті поїхали, то вигукували за ними:

— Козак — душа правдивая, сорочки не має, коли не п’є, то воші б’є, а все не гуляє.

— А щоби вони вас з вухами з’їли, засмітки погані! — побажав їм Босаковський. — Бач, як малеча знікчемніла. Виросло то без батьків, як пустоцвіт, і пошани для старших не має.

Попадалися й діти-прошаки. Бігли за кіньми, мало не чіплялися хвостів. А як Борис кинув якому гріш, то цей замість подяки кричав: «Козак, козак, та чупер не так», — коли не щось гірше.

— Ще ніколи чернь не виявляла такої люті до козаків, як тепер, — журився Босаковський. — Кожний чорняк хотів би бути козаком, а кожний козак шляхтичем. Хто ж тоді буде свині пасти?

З’їхали в ярок, щоб людям з очей зійти. Босаковський казав Борисові пістоль наготові тримати, а сам він більше на шаблю покладався, ніж на пістоль. Куля хибить, а шабля ні.

Їхали з півгодини, аж якогось діда стрінули. Драна свитина, торби наперехрест, з-під поли визирає бандура. Ще не дуже й старий, але на одно око не бачить.

— А звідкіля, діду, йдете? — гукнув Босаковський.

— Звідтіля, куди ви їдете.

— А ти куди?

— Перед людськими гріхами втікаю.

— А дуже там грішать?

— Кров по кістки.

— Розумію. А давно ти, діду, носиш свої торби?

Дід роззявив рота.

— Чому питаєте?

— Бо тобі не торби, а порошниці б носити. Ти такий дід, як я архиєрей.

— Тсс, брате, тсс! — зашипів старий.

Босаковський руку з коня до нього простягнув:

— З якого полку?

Старий назвав полк і сотню.

— Багато вас перебили?

— Десятків кілька залишилося. Розбрелись ми, як ті куріпки по полі. Я дідом пробиваюся, бандуристом.

— А грати вмієш?

— І думи співаю.

— Слухає народ?

— І хліба не жаліє, хоч хліб тепер дуже то дорогий у нас.

— Гарно! Нам якраз такого й подавай. Підемо самотреть?

— Двох їздців і один піший?

— Мій небіж тобі свого коня поки що відступить, а там купимо тобі. Злізай, Борисе, розпростай трохи ноги. Ти молодий, пройтися не завадить.

Дід нараз і на друге око прозрів і до якогось хутора попровадив.

4

Хутір у балці ховався, у гайку, так що здалеку не було й видно. Як ведмідь у гаврі сидів.

Що лиш, коли під’їхали ближче, то побачили рів, якого й найкращий скакун не перескочить, та ще й напущений водою, і частокіл дубовий з брамами, густо цвяхованими, й хату з дебелих брусів із віконницями товстими.

— Поки під’їхали, Босаковський повернувся до діда:

— А як тебе, братчику, звати?

— Антоном мене клич, а величай Помелом. А тебе?

— Босим.

— Босим?

— Краще Босим жити, ніж Босаковським гнити. Ось які тепер часи.

— Дійсно, погані часи, пане Босий.

— Погані, добродію Помело, погані.

— Одна потіха, що люди завжди на лихі часи нарікали.

— Мала потіха.

Дальші слова собаки заглушили. Побачивши чужих людей, такий вереск зняли, що просто пропадай!

Під’їхавши під хутір, Помело й Босий позіскакували з коней, як молодці, а Борис побіг і шаблею загрюкав до брами.

— А який там біс? — почувся голос з-поза брами.

— Не біс це, пане Уласе, а Помело з товаришами. Відчиняй! Гості увійшли на подвір’я, а конюх хотів забрати від них коні. Але сухоребрий вихопився йому з рук і побіг просто до стайні.

— Мудрий кінь! — похвалив його Улас.

— Такий, як його пан, — усміхнувся Босаковський. — Варт полковником бути,— між кіньми. Чесне слово...

Улас попросив гостей до хати.

Ввійшли у світлицю з дубовими ослонами й з таким самим столом. Ослони прикриті налавниками, на столі турецький килим. Зі світлиці дубові двері на чопах до боківки. Там видно широке ліжко під шкірою, дебелу скриню, прикріплену залізними шинами до долівки, й на стінах зброю.