Крутіж
Шрифт:
— Здурів хлоп, припав до руки, як віл до солі! Лиши полковницю, бачиш — вона трудна.
— Ангел мій, опікунка моя небесна! — лебедів Босаковський, не ховаючи своєї радості. — А таки кажіть собі, що хочете, гарний цей світ, їй Богу гарний! А там темінь одна, невідоме. Ні шаблі, ні жінки, ні чарки. Нічого я там не робив, а втомився так, буцім по десятьох боях із ворогами. Не подобалося мені на тамтім світі, краще в нас. Та ще коли бачиш таке гарне товариство біля себе, — рай та й годі!
Нараз споважнів і задумався.
— А що ж у вас чувати? Що робили, як мене не було? Чи нема яких новин?
— Новин то цікавих нема.
— А Борис? Чи не здурів ще з жалю за своєю дівчиною?
— Нема його, поїхав з моїми синами, усе йому здається, що знайде десь Марусю.
— Не гадаю, щоб він сам її знайшов. Хоробрий козак, та дотепу не має. Поможемо йому. Завтра мушу вставати.
— Ха-ха-ха! — розреготався Улас. — А то сказав, як до воробця з гармати стрілив. Далеко б ти зайшов. І часи які! Перше в нас — що байрак, то козак, а тепер — що хмиз, то харциз. Тепер, сирото, треба не лиш голову на карку, а й силу в руці мати.
Босаковський зітхнув.
— А що Борис скаже, як вернеться? Добре нам говорить, а його серце болить.
— А хоч і болить, то хай потерпить. На те він і козак. Більше страждання, то більше буде кохання. Правда, брате Помело?
— Тю на ваші голови! — сплюнула Устя. — Такі старі діди, а кохання їм з язика не сходить. Та вам про спасення душі подбати б, а не про що.
— А чого ж ти мені поперед очі снуєшся, — виправдовувався Улас.
Цим так розсердив її, що мало не била.
— Фарисей, лицемір брехливий. Ще й насміхається з мене. Коли б тут не полковниця, я тобі показала б!
— Мир вам! — архиєрейським голосом промовив Босаковський і хотів руку підняти, мов до благословеннії, та рука йому безсило назад опала.
— Бач, який силач, — усміхнувся Улас. — І такому хочеться у дорогу! Полежи ж ще, небоже, поїж м`ясця, попий медку, а тоді й побачимо, що буде.
— Медку то можна, — моргнув лівим оком Босаковський. — Хоч би й зараз. Небагато, з півкварти, бо пипоть на язиці росте.
Нечаєва перестрашилася.
— Не нині ще, не нині! Хочете, щоб вас знову в жар кинуло!
Її заспокоїли, казали, що недужий звичайно вимагає того, чого йому не вільно.
— А здоровий, гадаєте, ні? — підморгнув бровою Босаковський і скривився, бо ще рана його боліла.
Нараз глянув на стіну, де висіла його шабля.
— Що? Де? Що тобі знов привиджується? — питався Улас, перестрашений, чи він знову від пам’яті не відходить.
— Як то що? Не бачите, шабля. Он, киває на мене, кличе, щоб я йшов, кличе мене шабля моя, кличе...
Хотів щось казати, але сон його зморив.
— Кличе, кличе, кличе... — пробурмотів і замовк.
— Підемо, — шепнув Улас до Нечаєвої, й усі вийшли якмога тихше з боківки.
Тільки Устя лишилася біля недужого.
12
А тиждень пізніше, коли всі сиділи в світлиці, розмовляли та жартували, відчинилися двері й увійшов Босаковський.
— Здорові були! — гукнув, скидаючи свою вилинялу боброву шапку.
— Здоров був і ти! — відповіли йому Улас і Помело. — Вітаємо, вітаємо! Лиш чи не заскоро ти схопився з постелі?
— Заскоро? Також сказали? Я гадав, що боки собі відлежу. Відколи живу, не лежав так довго й не буду. Їй-Богу, не буду. Та це така нуда, така нуда, що й згадати гидко. Спасибі тобі, Уласе, що не пожалував свого меду. Добре я казав, що це такий трунок, що здорових кладе, а хворих підносить. Так і мене підніс, бодай би він святився і бодай би ви його ще більше робили. Одну бочку, зокрема, для мене, бо я як унаджуся куди, то вже про це місце не забуваю. Так і про вас не забуду. Тільки порядок з тими Цицюрами зроблю і зараз до вас на медок приходжу, побачите
Губа йому не зачинялася, буцім хотів відбалакати тую мовчанку за час недуги.
Він іще вищий став, ніж перед тим, і ще страшніший, бо змарнів і зблід, як той стовпник. Лиш очі йому світилися. На ногах ще непевно тримався, як моряк. Підсунули йому дзиглик, — сів.
— А полковниця де? — спитав, розглядаючись по хаті.
— Зі саду ще не прийшла. Щось нині довше ходить, як звичайно.
— Жалібниця моя! Крові з-під серця уточив би, щоб помогти їй. Проклята рана, загаяла мене. Коли б не вона, то може б наша паня уже біля сестри і мачухи сиділа. А так... — і рукою махнув. — А Борис де?
— Залишився десь і спить, бо утомлений дуже. Пізно вночі з-під Овруча прискакав.
— І привіз що?
— З чим поїхав, з тим і вернувся, як і за першим разом. По Марусі і слід застиг.
— Бідний козак, — пожалувала Бориса Устя.
А Улас:
— Велика мені біда! Знайде як не Марусю, то другу. Правда, брате Помело?
А Помело замість відповісти, по струнах ударив і заспівав:
— Кінь послушний, шабля вірна, лиш дівчина непокірна...
— Кінь послушний, шабля вірна, — підтягав за ним Босаковський голосом, якого в нім ніхто й не сподівався б. Знати було, що його горло відпочило собі від співу й від питва. Лиш Улас, слухаючи тієї пісні, споважнів чогось.
— Чого задумався, старий? — гукнув на нього Помело і пальцями по всіх струнах побіг, а тоді струни долонями прикрив так, що вони нараз замовкли. — Чого задумався, питаю?
— Думаю собі, — відповів Улас, — як то воно дивно на світі. Попаде такий ось, як цей Борис, на дівчину й гадає собі — херувим. А поберуться, і тоді...
— Тоді він їй слово, а вона йому сто, — докінчив Помело, — ти до неї «серце», а вона тобі: хоч роби, хоч ходи, а мені догоди, хоч із-за нігтя виколупай, а дай, бо я хочу!