Квентін Дорвард
Шрифт:
— Чому? — вигукнув Дорвард ще з більшим здивуванням.
— Пригадай каштани на березі Шеру! Повішений, тіло якого ти зняв з дерева, був мій брат, Захмет Магрібін.
— І проте, — сказав Квентін, — ти підтримуєш зв'язки з катами, які стратили твого брата. Адже саме один з них указав мені, де я маю зустрітися з тобою, і він же, без сумніву, й обрав тебе на провідника цих дам.
— Нічого не вдієш, — відповів Хайреддін похмуро. — Ці люди поводяться з нами, як собаки з вівцями: спочатку вони стережуть нас, ганяють назад і вперед, куди їм заманеться, і, зрештою, приганяють на бійню.
Потім Квентін мав що нагоду впевнитися, що циган казав правду: солдати прево, обов'язком яких було винищувати банди бродяг у королівстві, постійно підтримували з ними зв'язки й на деякий час припиняли переслідування, але кінець кінцем приводили своїх спільників до шибениці. Такі взаємини поміж злодіями
Дорвард, від'їхавши од провідника, повернувся до загону незадоволений тим, що йому мало чого пощастило довідатися про Хайреддіна. Він не дуже вірив в його вдячність і вірність. Отож почав придивлятися до двох інших людей, призначених служниками до нього, і, виявивши, що вони дурнуваті й так само нездатні допомогти йому порадою, як і зброєю, в чому він недавно мав нагоду впевнитися, трохи засумував.
«Тим краще, — сказав Квентін сам до себе, бо мужність його зростала в міру того, як побільшувалися труднощі. — Тепер ця чарівна дівчина всім завдячуватиме мені. Здається, я можу сміливо розраховувати на те, що можуть зробити голова й руки однієї людини. Я бачив, як палав будинок мого батька, як сам він і мої брати лежали мертві серед полум'я. Я не відступай ні на крок, я бився, доки стало сил. Тепер я двома роками старший і до того ж передо мною найкраща й найблагородніша мета, яка будь-коли запалювала войовничий пал у грудях хороброї людини».
Вирішивши так, Квентін під час дальшої подорожі виявив стільки заповзятливості й пильності, що можна було тільки дивуватися, як він скрізь устигав; він з'являвся то в авангарді, то в ар'єргарді, то в центрі маленького загону й уважно стежив за всіма. Та найчастіше і найохочіше він їхав, звичайно, біля дам, які були так зворушені його особливою увагою і турботою про їхню безпеку, що непомітно почали розмовляти з ним зовсім дружелюбно. Очевидно, його наївна, але не дурна розмова припала їм до вподоби. Проте Квентін, незважаючи на все очарування таких взаємин, старанно виконував свої безпосередні обов'язки.
Якщо він часто їхав поруч з графинями, намагаючись описати їм, мешканкам рівнин, усю велич Гремпієнських гір [166] і особливо красу Глен-Гулакіна, то так само часто він скакав поруч з Хайреддіном на чолі загону, розпитуючи його про дорогу й місця зупинок і намагаючись виявити, чи немає в його відповідях якихось суперечностей, що свідчили б про задуману зраду. Не забував він і про ар'єргард, де їхали двоє вершників, стараючися прихилити їх до себе приязним словом, подарунками й обіцянками додаткової винагороди після закінчення подорожі.
166
Гремпієнські гори — найвище гірське пасмо шотландського узгір'я, Гора Бен-Невіс — найвища в усій Британії.
Так вони подорожували більш як тиждень боковими ї кружними шляхами в пустинних місцевостях, обминаючи великі міста. Нічого особливого не трапилося за цей час. Щоправда, їм інколи зустрічалися бродячі цигани, але, бачачи на чолі загону свого одноплемінця, не чіпали їх; попадалися якісь обідранці — чи то втікачі-солдати, чи, може, бандити, але й вони боялися напасти на такий добре озброєний загін. Зустрічали вони й полщійні загони, — так їх назвали б тепер, — які Людовік, намагаючись загоїти рани своєї країни вогнем і мечем, розсилав скрізь для винищення озброєних банд, що плюндрували цей край. Ці останні відпускали загін Дорварда одразу, як тільки їм пред'являли охоронну грамоту, видану самим королем.
Зупинялися вони для відпочинку переважно в монастирях, більшість з яких мали за своїм уставом проявляти гостинність прочанам (а під цим приводом дами й подорожували) і не докучати їм розпитуванням про звання й становище, які багато хто із знатних осіб хотіли потаїти, виконуючи дану ними обітницю і мандруючи по святих місцях. Посилаючися на втому, графині де Круа, прибувши до якогось монастиря, звичайно одразу йшли відпочивати, а Квентін, як їхній мажордом [167] влаштовував усе, що треба, і вів переговори з ченцями, позбавляючи дам усяких турбот, і робив це так старанно, що викликав глибоку вдячність з боку тих, кого він оточив своєю увагою.
167
Мажордом — придвірний титул, «завідувач господарства».
Одна обставина особливо непокоїла Квентіна й завдавала йому багато клопоту — характер і національність його провідника. Цей єретик і невірний, волоцюга, причетний до окультних наук (як і все його плем'я), був небажаний гість у святих місцях, де їхній загін звичайно зупинявся, — отож його пускали не далі зовнішньої огорожі, та й то а великою неохотою. Це було дуже незручно, бо, по-перше, не варто було дратувати людину, яка знала секрет їхньої подорожі, а по-друге, Квентін вважав за необхідне потай пильно наглядати за поведінкою Хайреддіна, щоб той не міг непомітно встановити зв'язок з ким-небудь. Такий нагляд, звісно, був неможливий, коли циган ночував поза мурами того монастиря, де вони зупинялися на ніч. Дорвард почав підозрівати, що Хайреддін сам не хотів ночувати в монастирі, бо, замість того щоб тихо й смирно поводитися у відведеному йому приміщенні, він жартував, співав веселих пісень, заводив недозволені розмови з молодими послушниками й ченцями на превелику радість їм і обурення старшої братії. Квентінові кілька разів доводилося застосовувати владу й навіть погрожувати, щоб угамувати непристойні й недоречні веселощі цигана, і пускати в хід все своє красномовство, щоб ублагати монастирське начальство не виганяти невірного собаку за ворота монастиря.
Досі йому це вдавалося завдяки спритному маневру, Просячи пробачення за недоладні вчинки свого підлеглого, він запевняв, що близькість до священних реліквій, святість монастирських стін, а головне, люди, котрі присвятили себе служінню богу, благодійно вплинуть на цигана.
Але на десятий чи дванадцятий день їхньої подорожі, коли вони прибули до Фландрії і наблизилися до міста Намюра, всі старання Квентіна уникнути наслідків скандалу, який учинив його провідник, виявилися марними. Це сталося у Францісканському монастирі [168] з суворим уставом, пріор [169] якого по смерті був залічений до сонму святих. Після довгих сперечань (як і слід було чекати в такому місці) нестерпного цигана помістили, нарешті, на ночівлю за монастирською брамою в хатині послушника, який виконував обов'язки садівника. Дами, як звичайно, пішли до свого помешкання, а пріор, у якого, виявилося, були далекі родичі й друзі в Шотландії й котрий любив послухати оповіді чужоземців про їхні країни, запросив Квентіна, обличчя й поведінка якого припали йому до вподоби, скромно повечеряти з ним у його келії. Побачивши, що панотець досить освічена людина, Квентін не пропустив можливості розпитати у нього про становище навколо Льєжа, бо протягом останніх двох днів їхньої подорожі він чув про цю місцевість таке, що почав побоюватися за безпечність своїх супутниць на останньому відтинку їх подорожі. Він навіть почав сумніватися, чи зможе епіскоп захистити їх, коли вони щасливо доїдуть до його резиденції. Відповіді пріора тільки збільшили його сумніви.
168
Францісканці —ченці, належні до ордену (чернецької корпорації) святого Франціска Ассізського. Цей орден був могутньою організацією католицької церкви в Західній Європі. Його завданням було всіляко підтримувати, спираючись на авторитет релігії, феодальний устрій.
169
Пріор — титул настоятеля певних монастирів, голова монастирської громади.
— Мешканці Льєжа, — сказав він, — багаті городяни, котрі, подібно до ізраїлітів давніх часів, розжиріли й почали пишатися своїми скарбами і старовинними привілеями; вони весь час сперечаються з герцогом Бургундським, їхнім государем, про податки й пільги і не раз повставали проти нього. Цим вони страшенно розсердили герцога, людину дуже гарячу й запальну, і він заприсягнувся святим Георгієм, що, коли вони знову вчинять якийсь заколот, ущент зруйнує місто Льєж, як Tip і Вавілон [170] , на кару й науку всій Фландрії.
170
Тір і Вавілон — великі, славні своїми багатствами міста стародавнього світу. Tip був розташований на східному узбережжі Середземного моря, у Фінікії (територія сучасної республіки Ліван); Вавілон, — столиця давньої вавілонської держави, — на ріці Євфрат у Месопотамії. Про загибель обох цих міст згадується в біблії.