Квентін Дорвард
Шрифт:
Спогади, які викликало це місце в пам'яті Квентіна, змусили його різко звернутися до провідника, з котрим він до того майже не розмовляв.
— Де ти ночував цю ніч, негіднику? — спитав шотландець.
— Ваша мудрість скаже вам про це, якщо ви поглянете на мій плащ, — відповів циган, показуючи на свій одяг, до якого пристали стеблини сіна.
— Добрий стіжок сіна, — сказав Квентін, — це саме постіль для звіздаря і надто гарна для поганського безбожника, який зневажає нашу святу релігію та її служників.
— Проте вона припала більш до вподоби моєму Муцеві, ніж мені, — сказав Хайреддін, плескаючи свого коня по шиї, — бо в нього були і паша і притулок. Оті лисі дурні відв'язали його й пустили,
— Скільки разів я казни тобі, — суворо зауважив Дорвард, — щоб ти облишив свою непристойну балаканину, коли тобі доводиться бути в товаристві поважних людей, що, гадаю, досі рідко випадало тобі на долю. І обіцяю тобі, коли я впевнюся, що ти не тільки мерзенний язичник і богохульник, а ще й зрадник, то мій шотландський кинджал одразу познайомиться з твоїм поганським серцем, хоч від цього мені буде не більше честі, ніж коли б я заколов свиню.
— Дикий кабан близький родич свині, — сказав циган, не моргнувши оком під гострим поглядом Квентіна і не змінивши свого байдужого голосу. — А багато людей, — додав він, — з честю, задоволенням і користю для себе вбивають кабанів.
Здивований його зауваженням і не певний того, чи не знає циган більш ніж треба про нього самого та його почуття, про що йому зовсім не хотілося говорити, Квентін припинив розмову, яка збентежила, всупереч сподіванці, не цигана, а його самого, і від'їхав назад на своє звичайне місце — поруч із дамами.
Ми вже згадували, що протягом подорожі поміж Дорвардом і дамами встановилися майже дружні взаємини. Старша графиня, упевнившися, що він дворянин за походженням, ставилася до нього тепер досить дружньо й поводилася з ним, як з рівним. Її племінниця не так одверто виявляла свою прихильність, але її збентеження і боязкість, на думку Квентіна, були добрим знаком. В усякому разі, він бачив, що його присутність і розмова з ним не були зовсім байдужі для неї.
Ніщо так не пожвавлює юнацьку веселість, як свідомість того, що вона подобається іншим; ось чому Квентін усю дорогу розважав своїх прекрасних супутниць піснями та оповіданнями своєї батьківщини. Пісні він співав рідною, мовою, а оповідання намагався переказувати каліченою французькою мовою, що призводило до безлічі всяких мовних непорозумінь, таких же потішних для дам, як і самі оповідання. Однак цього тривожного ранку він їхав поруч з графинями до Круа мовчки, поринувши в роздуми, і вони, звісно, одразу ж помітили це.
— Нашого молодого супутника побачив вовк [194] , — сказала пані Амеліна, натякаючи на одне старовинне повір'я, — і через це йому відібрало мову.
«Краще було б сказати, що л вистежив лисицю», — подумав Квентін, але нічого не відповів.
— Чи здорові ви, пане Квентін? — спитала графиня Ізабелла з тривогою в голосі і відразу ж почервоніла, відчувши, що висловила юнакові більше співчуття, ніж то дозволяла відстань між ними.
— Він, певно, там бенкетував з веселими ченцями, — сказала пані Амеліна. — Шотландці, як і німці, заливають свою веселість рейнвейном, ввечері, ледве тримаючись на ногах, ідуть танцювати, а вранці приходять з головним болем до своєї дами.
194
… vox quoque Moerim iam fugit ipsa; lupi Moerim videre priores, (… навіть голоса позбувся Мерід; вовки побачили Меріда першими).
П. Вергілій Марон, Буколіки, еклога IX, вв. 54–55.
Коментатори, тлумачачи це місце, наводять
— Ні, благородні дами, — сказав Квентін, — я не заслуговую вашого докору. Добрі ченці всю піч молилися в церкві, а щодо мене, то я випив тільки чарку їхнього дуже легкого і простого вина.
— Виходить, погане вино спричинилося до такого настрою? — сказала графиня Ізабелла. — Підбадьортеся, пане Квентін, а я вам обіцяю, якщо нам з вами доведеться колись відвідати мій старий Бракемонтський замок, я сама буду вам за виночерпія і почастую вас таким благородним вином, якого ніколи не виробляли виноградарі Гохгейма або Йоганнісберга.
— Склянка води, благородна панно, з ваших рук… — почав був Квентін, але голос його затремтів.
А Ізабелла вела далі, немовби не відчувши всієї ніжності, з якою він вимовив це слово «ваших».
— Це вино стояло багато років у глибоких підвалах Бракемонта, — сказала графиня Ізабелла, — воно ще із запасів мого прадіда, рейнграфа Готфріда…
— Який здобув руку її прабабки, — встряла в розмову пані Амеліна, перебиваючи свою племінницю, — як рицар-переможець на великому турнірі в Страсбурзі, де було вбито десять рицарів. Але ті часи минули, і ніхто тепер не піде назустріч небезпеці заради честі або для звільнення пригніченої красуні.
На цю промову, висловлену тоном, яким і за наших днів змарнілі красуні засуджують грубість сучасних звичаїв, Квентін відповів, що «рицарський дух, який пані Амеліна вважає згаслим, ще не зовсім зник, і коли б його не було ніде на світі, то він усе-таки палав би в серцях шотландських дворян».
— Ти тільки послухай, що він каже! — вигукнула пані Амеліна. — Він хоче, щоб ми повірили, ніби в його холодній і похмурій країні ще палає благородний вогонь відваги, який згас у Франції і Німеччині! Бідний юнак схожий на швейцарського горянина, який збожеволів від пристрасті до своєї батьківщини. Він скоро розповідатиме нам про шотландський виноград і маслини.
— Ні, пані, — сказав Дорвард, — про вино й маслини наших гір я небагато можу розповісти, хіба тільки, що наші мечі добувають їх у заможніших сусідів як данину. Але щодо непорушної вірності й незаплямованої честі шотландців, то незабаром мені випаде нагода довести, чи можете ви звірятися на них, бо, крім вашої безпечності, я вам нічого не можу запропонувати.
— Ваші слова таємничі, ви, мабуть, знаєте, що нам загрожує якась небезпека? — сказала пані Амеліна.
— Я прочитала це вже годину тому в його очах! — вигукнула панна Ізабелла, заламуючи руки. — Пресвята діво, що ж з нами буде?
— Нічого, сподіваюся, крім того, що ви забажаєте, — поспішно відповів Дорвард. — А тепер я мушу запитати вас, благородні дами, чи ви вірите мені?
— Чи ми віримо вам? — сказала графиня Амеліна. — Авжеж, без сумніву. Але до чого це запитання? Навіщо ви хочете довір'я від нас?
— Я, з свого боку, — додала графиня Ізабелла, — цілком вірю вам. без усяких застережень. Коли ви зрадите нас, Квентіне, то я знатиму, що правду можна шукати тільки на небі!
— Благородна панно, — відказав Дорвард, дуже зрадівши, — ви робите мені велику честь. Я маю намір змінити нашу путь, поїхавши навпростець лівим берегом Маасу до Льєжа, замість того щоб переїжджати Маас у Намюрі. Це не збігається з наказом короля Людовіка і з вказівками провідника. Але в монастирі я чув, що на правому березі Маасу вештаються бандити, а бургундські солдати послані туди винищувати їх. І те й інше, здається, небезпечне для вас. Чи даєте ви мені дозвіл ухилитися від призначеного маршруту?