Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Прийшов у місто дуже гарний лось.
У надвечір’ї деревом здавався.
Сказали люди: — Це нам так здалось, —
і через те ніхто не здивувався.
А що такого? Лосі нам рідня.
Креснув рогами — як трамвайні дуги.
Він, може, йшов до мене навмання —
з моїх лісів, з чорнобильської туги.
"Природа
* * *
Природа мудра. Все створила мовчки.
Росинку поту втерла на брові.
На буреломах сходять мухоморчики —
театр ляльковий просто на траві.
Один великий, в брилику озерце.
Оранжеві, червоні ковпачки.
Здається, вийде гномик в камізельці,
застебнутий на срібні гаплички.
І вклониться. Задзвонить бубонцями.
Драбиночку приставить до гриба.
І краснолюдки підуть з куманцями
повз гриб, що зветься Жаб’яча Губа.
Ідуть, ідуть, ідуть та спотикаються.
А на грибку, під криласом пташок,
з великим пензлем, у зелених капцях
фарбує гном оранжевий дашок.
Йому злізати високо і круто.
Він пензель той тримає обома.
Як гарно все! І все така отрута.
І сіє дощ... І гномиків нема...
ПРИТЧА ПРО ІМ'Я
Одного разу
десь у антиквара
серед старого мотлоху знайшли
шедевр мистецтва.
То була картина,
покрита пилом.
Хтось провів байдужо
по полотну рукою, —
і зненацька
в щілину очі глянули живі.
Гарячі, відчайдушні і веселі,
вони на всіх дивились з далини
крізь пил віків
і морок забуття.
Вони сміялись —
що їм забуття?
Що їм якихось два чи три століття,
якщо мірило існування — вічність?!
Всі заніміли,
навіть врівноважені,
скептичні, завжди стримані знавці.
А потім обережно і побожно
обтерли пил,
вдивлялися в мазки,
вивчали фарби, школу і манеру.
Хто це?
Веласкес, Дюрер, Тіціян?
Чи, може, зовсім невідомий майстер?
Мовчало загадкове полотно.
Ні найдрібніших літер, ні ознаки...
Художник, певно, написав картину
і, вражений великою красою,
забув ім’я поставити своє!..
А тут же, поруч, висіла картина
когось із містечкових живописців.
Така собі,
всього у ній потроху,
а головне —
ім’я на видноті,
мале ім’я із літер величезних!
«Мандрівки
ПРИТЧА ПРО РІКУ
Давно колись була ріка Діала.
І цар персидський на імення Кір.
І лотоси біліли, мов піали.
І берег грав вогнями, як факір.
То царське військо йшло на переправу.
Священний кінь з недогляду втонув.
І Кір порушив проти неї справу.
Судив ту річку. І таке утнув:
Він присудив, щоб не було Діали.
Він смертний вирок їй оголосив.
Звелів прорити у пісках канали,
Зрубав дерева й трави покосив.
Одвів ті води у всі боки сущі.
Ріка умерла. Не було ріки.
Пройшло по неї військо, як по суші.
Пройшло те військо… І пройшли віки…
Піски пустель засипали канали.
Ріка в русло вернулася своє.
Царя немає. Є ріка Діала.
Немає Кіра. А Діала є.
ПРИЧМЕЛЕНІ ГНОМИКИ
В пивничці на лото сиділи п’яні гномики.
Вони кричали: — Хто
поруйнував нам домики?
Вони горлали: — Ми
всіх наб’ємо, налупимо! —
Хтось усміхався: — Хми, —
і розглядав крізь лупу їх.
Вони гукали: — Бой!
Іще вина, три порції. —
Зітхнула мишка: — Ой,
велика річ пропорції.
"Пробачте, осінь, я вас не впущу"
* * *
Пробачте, осінь, я вас не впущу.
У вас мороз на скронях.
Не барабаньте пальцями дощу
вночі по підвіконнях.
Я краще ось пораджу вам —
вдягніть пурпурні шати.
Бо вже пливе Левіафан,
і треба поспішати.
ПРОВОДИ
Хрести дубові туляться в берізках.
Квітує поле в пахощах медове.
Прославши скатерті при обелісках,
своїх солдатів поминають вдови.
Вже оддзвонили дзвони великодні.
Вже на гробках молебні одслужили.
Такі сумні й задумані сьогодні,
ой, затужили вдови, затужили!