Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
...Руки танули стеаринові.
На могилі земля порепана.
Понад кручами старовидними
груша грає безсмертний реквієм —
Білим цвітом, крислатим голосом
і бджолиними віолончелями,
підперезана дядьковим поясом
попід хмарами величенними.
"Український календар 1967", Варшава, 1967
РИБАЧКА
Дивлюсь
Вночі тривожусь і тужу.
Щоб не накликати нещастя, —
про це нікому не кажу.
Чекаю довго і терпляче.
Без тебе скрізь.
З тобою — скрізь...
Але над морем не заплачу —
воно і так гірке без сліз.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Ріка заховалась під кригу"
* * *
Ріка заховалась під кригу,
в снігах загубила слід.
І тільки в блакитну відлигу
над нею темніє лід.
А десь промерзає море,
без хвиль і вітрів живе.
Над білим його простором
лише хуртовина пливе.
Ну що ж, хай пливе-пропливає,
хай стомить, замучить, обридне
закрутить в дорозі, — дарма!
Під снігом таки впадає
ріка, якої не видно,
в море, якого, здається, нема.
«Проміння землі», 1957 р.
"Рожеві сосни... Арфа вечорова"
* * *
Рожеві сосни... Арфа вечорова…
Але прислухайсь: ми тут не одні.
Он гномики заготовляють дрова
в смарагдовій вечірній тишині.
Малесенькі Гаруни аль-Рашиди
в чарівних капцях, глянеш — і нема
Лежить дорога, золотом прошита…
Іде з небес березова зима…
"Розвиднилось траві — упали такі роси"
* * *
Розвиднилось траві — упали такі роси!
Ще, може, буде трішки не зими.
В лісах блукають згорблені колоси —
Дерева, неприкаяні, як ми.
Їм сумно, як і нам. Ніде немає літа.
От холоду в ногах посиніли дуби.
Лиш там, де лось лежав, земля була зігріта, —
Тихесенько ростуть здивовані гриби.
"Розбуди мене, розбуди"
* * *
Розбуди
мені сниться холодний сон,
що навколо — вічні льоди,
крижаний зимовий полон.
Білі палаци крижані,
кришталеві ґрати колон...
Крижаніє серце в мені,
віддається зимі в полон.
Одвикає від літа знов,
забуває знов про тепло,
бо коли проходить любов,
значить, зовсім її не було.
Замітає її сліди
білий сніг між білих колон...
Розбуди мене, розбуди!
Мені сниться холодний сон.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Розкажу тобі думку таємну"
* * *
Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, —
на сьогодні, на завтра, назавжди! —
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти — окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.
РОЗКИДАНІ ДРУЗІ ПО СВІТУ
Розкидані друзі по світу,
як зорі по ясному небу.
Неждані листи і привіти
промінням доходять до тебе.
І вже не зломишся в горі,
і вже не загинеш у тузі —
по небу розкидані зорі,
по світу розкидані друзі...
"Мандрівки серця", Київ, 1961
РОЗПУСНА ВДОВИЦЯ (Фрагмент із поеми "Мандрівки серця")
Вечір-мисливець
підстрелене сонце
несе у сірому ягдташі.
Тягнуться хмари — скривавлені крила —
по травах,
по обрію,
по душі...
Уже сутеніє.
Туман каламутно
клубочиться в синіх ярах...
В такі хвилини
мандрівникам смутно.
Здається далеким шлях.
І роси холодні.
І втома нестерпна.
І стежка в село не пряма.
І плечі від ноші найлегшої терпнуть.