Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Уже він там, уже за далиною,
вітрами тугу спалює з лиця.
Що ж, горе горем, а війна війною.
Послав полковник гетьману гінця.
«Вартуй! Вартуй!» — з Курилівської брами.
«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.
Уже стоять вози під яворами.
Полтавський полк готовий у похід.
Годуйте коней! Шлях їм далеченький.
Пильнуйте славу полкових знамен.
Полтаво! Засвіт встануть козаченьки.
Ти припадеш
Так само засвіт встануть з полуночі.
А ти за них, Полтаво, помолись.
Лиш не заплаче свої карі очі
та Марусенька, як було колись…
Уривок з роману «Маруся Чурай»
ПОЛЬОВІ ДЗВІНОЧКИ
Піднімає джміль фіранку,
Каже: — Доброго вам ранку!
Як вам, бджілко, ночувалось
Чи дощу не почувалось?
Виглядає бджілка з хатки: —
У дзвіночку добре спатки.
Цей дзвіночок — як намет.
Тільки дощ — як кулемет.
ПОЛЯ МОГО ДИТИНСТВА
Колосисті поля в золотому безсонні.
Колосисті поля в колисанках вітрів...
Де не йду я тепер, —
бродить пам’ять моя босоніж
по росі, по траві, по стерні незабутніх полів.
Тут зростала моя неспокійна дитяча мрія.
І диханням простору навік пройнялась.
І на білім крилі паперового змія
в синє небо уперше вона піднялась.
Над полями вночі мерехтіли Стожари.
Недосяжні волошки у небі цвіли...
Пролітали роки,
наче звихрені хмари, —
випадали дощем і громами гули.
І мужніла душа.
Вище зір підіймалася мрія.
І проходило серце крізь бурю й вогонь.
...Тільки біле крило паперового змія
ще і досі летить над полями дитинства мого.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"По сей день Посейдон посідає свій трон"
* * *
По сей день Посейдон посідає свій трон.
У правиці тримає тризуба.
В голубій одіссеї реліктових крон
причаїлась і зваба, і згуба.
За кущами заліг як не Фавн, то Амур.
А мужчини високі і мужні.
І виходить із піни антична ґламур,
виливаючи море із мушлі.
Понад хмари стоїть величавий Парнас.
На Олімпі лютує Юнона.
І Пегас, як фугас, пролетів і погас,
зачепивши крилом Посейдона.
Просто хочеться моря.
І богиню із піни, невзуту.
Поки танкер якийсь не наскочить на риф
й не розіллє муари мазуту.
"Послухаю цей дощ"
* * *
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди –
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.
"Посмішки, цвітіння людських облич"
* * *
Посмішки,
цвітіння людських облич —
червоні троянди пристрасті,
білий гнів ломикаменю,
колюча шипшина зневаги,
сині іриси втоми, —
мене морозить, коли я бачу посмішку пошляка
або лакизи.
Хлопавкою для мух
убивати б такі посмішки!
"Дніпро", кн. 12, грудень 4
"Постривайте, куди ж ви, куди"
* * *
— Постривайте, куди ж ви, куди?
— Ми назустріч, назустріч — і мимо!...
Поїзди мої, поїзди,
ви бродячі мої побратими.
Ваша доля — невпинний шлях.
З далечінню не розминутись...
Коли поїзд гукає в полях, —
так і хочеться відгукнутись...
«Мандрівки серця», 1961 р.
"По цьому Дніпру пливли човни з Візантії"
* * *
По цьому Дніпру пливли човни з Візантії.
Царівна пливла, їй було вісімнадцятий год.
Про неї писали хіба ж такі грамотії!