Ліна Костенко. Поезія

Костенко Ліна

Постійні струси, постійні стреси,

погані праси, немає преси.

Така вона стомлена, анемічна,

гіпопотамо-гіпотонічна.

Волосся фарбоване під мімозу,

обличчя в стані анабіозу.

І з ранку до ночі та ж сама тема:

нервова система, нервова система!

Старесенький лікар, чаклун санаторний,

підсилений курс призначає, повторний.

І слухав меццо, сопрано

й фальцети,

і пише рецепти, і пише рецепти...

А ця спокійна, монументальна.

Такій, мабуть, пасувала б тога.

Тугі завитки смоляного волосся —

як барельєф ассірійського бога.

Ввійшла в кабінет, як ніхто ще не входив,

така квітуча, струнка на подив,

така весела, така чорноброва!

— Та я, — каже, — що, я практично здорова.

Яке там серце, яка голова?

На що мені скаржитись?

Я — жива!

Мене не вбив ні снаряд, ні куля.

З моєї шкіри не зробили ридикюля.

Волосся моє не пішло в промисловість.

Хороші діти. Спокійна совість.

Люблю свою працю. Щаслива в родині.

Чого ще треба сучасній людині?

А лікар оглянув її по формі.

Сестричка зробила аналіз крові.

Нервова система — нічого, в нормі.

І серце міцне, і легені здорові.

Буває ж такий щасливий феномен!

Поміряв їй пульс.

І, як штамп на конверті,

майнув на руці татуйований номер —

компостер Дахау, табору смерті.

ПАПОРОТЬ

Птиці зелені

у пізню пору

спати злетілись

на свіжий поруб.

Тихо спустились

на жовту глицю

птиці зелені,

зелені птиці.

Крилами били,

пера губили,

голови сизі

низько хилили.

Пні навкруги –

їхні родичі кровні.

Зрізи на пнях –

наче місяць у повні.

Птиці зелені!

Що ж вам ще треба?

Маєте місяць.

Маєте небо.

Та на зорі,

в золотаву пору

птиці зелені

рвонулися вгору.

Тільки злетіть

не змогли, не зуміли:

тісно було,

переплутались крила.

"Вітрила", 1958 р.

ПАСАЖ БОЛЮ

* * *

Мало

всього — ще і тугу цю вовчу

в оце щоденне людське улюлю!

А я перетерплю, а я перемовчу,

аж поки згіркне слово «люблю».

Оці Ніагари блуду і бруду,

а я пересилю, русява, як Русь,

а я переб’юся, а я перебуду,

а я переплачу, пересміюсь!

Це переждати, пережадати,

це передвічне навперехрест,

це як перестріт — тебе перестріти,

це як переступ — слово і жест.

Перенебачу, переночую,

передощиться, переболю,

а я переднюю, переночую,

а я перегодом перелюблю.

А я утечу в кошлаті Карпати,

а я цю любов задушу і уб’ю…

Зорі стозорі,

Ви що — телепати?

Чого ж ви ак дивитесь в душу мою?!

"Дукля", кн. 6, жовтень 1967, Пряшів

ПАСТОРАЛЬ ХХ СТОРІЧЧЯ

Як їх зносили з поля!

Набрякли від крові рядна.

Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.

Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна

вже не виведе з горя отих матерів.

А степам

будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,

те покиддя війни на грузьких слідах череди.

Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,

голуб'ята, анциболи, хоч не роди!

Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.

І несли їх діди, яким не хотілося жить.

Під горю стояла вагітна, як поле, мати.

І кричала та мати:

– Хоч личко його покажіть!

Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,

осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.

Гарні діти були. Козацького доброго крою.

Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.

Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.

Попід руки держала отих матерів рідня.

А одна розродилась, і стала ушосте – мати.

А один був живий. Він умер наступного дня.

ПЕЙЗАЖ ІЗ ПАМ'ЯТІ

Ледь-ледь торкаю слово аквареллю —

прив'ялий ранок, тиша, парапет.

З кленового туманного тунелю

виходить Рильський, майже силует.

Різьба по небу — дерево черлене.

Я теж з туману обрисом з'явлюсь.

Він сумно-сумно дивиться на мене,-

хто я така, чого я так дивлюсь.

А я дивлюся... Я хвилююсь трохи...

І розминулись. Тільки силует.