Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Погасло багато сонця,
і вечір,
як сивий попіл,
осипався з неба на місто
і в сяйві ліхтарному зник...
Скінчилася денна праця.
Почався вечірній поспіх.
На розі, біля заводу,
ввійшов у трамвай робітник.
Спецодяг в цеху залишив
і чистим їхав додому.
Але невід’ємні від нього
сліди трудових років:
веселе його обличчя
покрила тінями втома,
і руки його зашкарублі
до крові цемент роз’їв.
Дівча уступило місце.
Хтось
А інші відпочивали,
схилившись на спинки лав.
І тільки юнак вузькогрудий
у чудернацьких штиблетах,
плечем заслонивши даму,
«Яке неподобство!» сказав.
Вона повела плечима.
Зняла з рукава порошинку.
Обурено відвернулась,
засяявши блиском прикрас...
А я пропоную зробити
позачергову зупинку:
нехай обурені вийдуть,
щоб не бруднили нас!
«Вітрила», 1958 р.
"Огортають землю замети"
* * *
Огортають землю замети
і обтяжує горе зайве.
А земля, як годиться планеті,
випромінює тепле сяйво.
Я землі не бачила збоку,
не вела спостережень в ночі,
виміряю віддалі кроком,
бачу сяйво на власні очі.
Коли серпень у росах іскриться,
я тону в степовому теплі,
і здається мені пшениця
золотим промінням землі.
Коли маки у травах жевріють,
коли хвилями грає море, —
голубе, зелене, рожеве
підіймається сяйво вгору.
А буває, ідеш по світу,
і проходить повз тебе людина
так, неначе проносить квіти
і тобі віддає половину.
Ще і стебла від рук гарячі.
Озирнешся на неї здаля
і збагнеш — на промінь багатша
стала раптом твоя земля.
«Проміння землі», 1957 р.
"Одгородила доля шматочок поля"
* * *
Одгородила доля шматочок поля
та й каже: — Отут нам з тобою сіяти.
Хочеш — шито, хочеш — пшеницю,
мак, свиріпу, овес, щирицю.
Чи по самісінький горизонт
насій собі клопотів і гризот.
А я кажу:
— Чи не можна якогось легшого грунту? —
А вона мені каже:
— Легший уже позаймали.
А на цьому давно вже й не орано —
як заклято, як заговорено!..
Отут нам і сіяти.
Може,
"Одкам’янійте, статуї античні..."
* * *
"Одкам’янійте, статуї античні,
одкам’янійте і кричіть на гвалт!
В Лос-Анжелес пальми синтетичні
уже вростають коренем в асфальт.
Там смог навис, і сонце тяжко гріє,
потік машин тісніший череди,
і алігатор міста — алергія —
виходить із асфальтів, як з води.
Дерева вже тримаються за стіни,
вони ідуть із міста ледь живі.
Невже колись і їх уже не стане,
ні коника в реліктовій траві?
Сухі гілки — це вже вінок терновий.
Останній клен світ за очі забіг.
Залишитсья єдиний лист кленовий —
бетонний лист — розв’язкою доріг.
Ліси мої, гаї мої священні!
Пребудьте нам вовіки незнищенні!
"Одклекотіли гуси й лебеді"
* * *
Одклекотіли гуси й лебеді.
Вже їх чекає десь лиман.
І привидом князівни Либеді
Над річкою встає туман.
"О друзі мої! Із рідних домівок"
* * *
О друзі мої!
Із рідних домівок
вітрила ввижаються дальніх мандрівок...
а в дальніх мандрівках
ввижається в млі
коріння дерев у рідній землі!
«Вітрила», 1958 р.
"Ожиново-пташиний ліс"
* * *
Ожиново-пташиний ліс. Озера всі в лататті.
Одну сосонку вишиває
сріблястим шовком павучок.
Із цих озер пили ще динозаври.
І плив туман великоднів русальних.
Але ж біда народу, де на завтра
уже не залишається казок!
"Ой, із загір’я сонечко, з загір’я..."