Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
ОТА САМА ЇВГА
Ходила у чорній керсетці. Хромові чобіточки.
Голову носила високо. Ні посмішки, ні сльози.
А в її чорнобривцях сокотали щоліта квочки.
А на її перелазі віщались гарбузи.
А всі казали про неї: це Ївга, це ота сама!
А що "та сама", до чого —
спробуй в дитинстві втям.
Сама — то це було видно. Гарна була, як сарна.
А решта,
А я ніколи не бачила, щоб хто заходив до двору,
щоб хто спинив серед вулиці або до хати провів.
І ходила та Ївга в куряві поговору,
в червоних і чорних маках вишиваних рукавів.
Ніхто не спитав ні в кого:
людоньки, що ж це коїться?
А Ївга сіяла м’яту, та сама, сіяла кмин.
І в чорних сльозах стояла,
в солодких сльозах шовковиця,
і чорні сльози шовковиці капали через тин.
Але усе це минуло.
Скрипки на весіллях терликають.
Дівчата б’ють закаблуками.
Співають хлопці басами.
Тепер, слава Богу,
на Ївгу пальцями не витикують.
Тепер їй восьмий десяток. Тепер вона не та сама.
"От був народ! Що римляни, що греки"
* * *
От був народ! Що римляни, що греки.
На всі віки нащадкам запасли.
А ми… А ми!.. Хоч би які лелеки
Гомера нам в колиску принесли.
Усі віки ми чуєм брязкіт зброї,
були боги в нас і були герої,
який нас ворог тільки не терзав!
Але говорять: «Як руїни Трої».
Про Київ так ніхто ще не сказав.
Колись у давність недозриму
була страшна дорога з Риму.
І звався Аппіїв той шлях.
Вже скільки тих віків минає,
а в світі, певно, кожен знає,
коли й кого там розпинали,
Про це написано аннали,
про це писали так і в риму,
зучили вздовж і вперехрест.
Але ж ота дорога з Риму
якихось кілька сотень верст.
А тут до самої Волині
лежать ці села удовині!
Хто знає, що тут відбулося?
Хто розказав це людям до пуття?
Неназване, туманом пойнялося.
Непізнане, пішло у небуття.
І десь, колись, через багато літ,
ніхто цього й не втямить вже як слід,
не зніме шапку, не проллє сльози,
бо що? — дорога, їздили вози,
гули вітри, бриніла хохітва…
Велике діло — писані слова!
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
піснями
Могилами у полі без імен,
дорогою до Києва з Лубен!
З роману «Маруся Чурай»
"Отримала я ненаписаний лист"
* * *
Отримала я ненаписаний лист.
Торкнула той лист, як струну гітарист.
Я чую слова, де ні слова нема.
Я теж, як і ти, від любові німа.
Кохання — це мука. Кохання — це хист.
Кохання — це твій ненаписаний лист.
"Ох, не повчайте молодих"
* * *
Ох, не повчайте молодих! Нехай побудуть молодими.
Кожне покоління відкоркує своє шампанське.
Кожне покоління вип’є свою чашу.
Але чому вони повинні пити ще й нашу?!
Причому вона ж і не наша, це ж нам залишена чаша.
"Очима ти сказав мені: люблю"
* * *
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
"О як страшно і як назавжди"
* * *
О як страшно і як назавжди,
як навіки і на віки,
ані зойкнувши, ні сказавши,
йдуть на той світ наші батьки!
Ані зойкнувши, ні сказавши,
лиш напившися горя вщерть, —
як безвихідно, як назавжди
відпливають вони у смерть!
ПАМ'ЯТІ ПЕРШИХ РУМУНСЬКИХ ХУДОЖНИКІВ